• Творчі сходинки
• Лінгвістика тексту

Тренувальні вправи до теми 1

Прочитати (прослухати) текст, визначити його тему й основну думку.

З чим співвідносний заголовок – з темою чи з головною думкою тексту? Пояснити, що забезпечує змістову цілісність тексту та як саме виглядає авторська установка (задум, намір). Сформулювати визначення тексту.

Є така тонка і ніжна, сильна і мужня, недоторка­на і незламна річ — гідність людської особистості. В житті людина зустрічається з красою і підлістю, радістю і горем; в її духовному житті бувають тор­жества і години страждання; душу її стрясає всепо­глинаюча любов і відчуття мерзенності. Бувають такі повороти і збіги обставин, коли треба відмовлятися від задоволення і піти на жертву в ім’я блага рідної, близької людини, особливо блага дітей, треба під­нестися силою своїх думок, переконань над почут­тям і емоційними поривами.

Усе це вимагає гідність. Треба з гідністю жити, працювати, переживати радість і горе, з гідністю зустрічати свою останню годину. У найважчих об­ставинах — навіть тоді, коли життя здається немож­ливим, не можна переступати ту грань, за якою кінчається владарювання розуму над нашими вчин­ками, і починається темна стихія інстинктів і егоїстичних бажань.

Гідність — це мудра влада тримати себе в руках. Благородство твоєї людської особистості виявляється в тому, наскільки мудро і тонко ти зумів визначити, що гідне і що негідне.

Гідне повинно стати самою суттю твоєї культури, негідне нехай викликає в тебе презирство і огиду.(В. Сухомлинський)

Одним з найбільших і найсвятіших є почуття обо­в’язку перед батьківщиною. Якими вимірами, кри­теріями визначаємо ми цю святу й непересічну категорію? Можна навести чимало складників, з яких формується комплекс високих рис громадянства. Але одним з найзнаменніших, безперечно, є батьківський поріг, розквітла калина під вінком рідної хати, рідна мова, околиця села із задавнілою пам’яткою, про­топтана стежка до сусіда, лелечине гніздо на клуні, усміхнене віконце теплої домівки, незрадлива мами­на усмішка із сльозами на щоці, терпкий запах картопляного диму.

Усі ці означення предметно вкладаються в одне поняття — Берег Дитинства. Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам’яті, пронести через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним. Люди­на без берега дитинства стає забудькуватою, безприн­ципною. Вона за певних обставин може легко зради­ти свої і наші принципи.

Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой солодкий та коханий дим рідного краю має завжди бути присутній, предметно відчутний на дотик незгаслої пам’яті з Берега Дитинства.

Мандрівка в молодість, на свій Берег Дитинства, не мода і не забаганка, а людська потреба, яка освячується духовними витоками, громадським обов’язком. Антуан Екзюпері писав: «Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає».

А пам’ятати — таки годилося б про свій берег — Берег Дитинства.(В. Скуратівський )

Пояснювальний диктант.

Визначити тему і головну думку записаного тексту. Дібрати два варіанти заголовка: співвідносний з темою та співвідносний з головною думкою тексту. Визначивши й сформулювавши підтеми тексту, колективно скласти й записати його простий план. Пояснити, у чому полягає відмінність між підтемою і мікротемою тексту.

Над Дніпром, коло славних порогів, в селі Старому Кодаку, жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців. Гарний і сміливий був, майстерно проводив байдаки (великі човни) через пороги Дніпра.

Але одного разу Карпові не пощастило. На страшному порогові під назвою Ненаситець розбився байдак багатого купця, а Карпо Летючий повиснув над страшною безод­нею. Не хотів він безчестя й скочив у кипучу хвилю.

Коли отямився, відкрив очі, то побачив, що високо над ним висіла водяна стеля. Угорі лилася вода, а через скляну стелю синіло небо, світило ясне сонце. Кам’яні стіни були вищі од високої дзвіниці, а поверх них лився цілий Дніпро. Між тими стінами ріс пишний сад. І все місце було гарне, як рай, зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. До нього підійшли люди — високі, дужі, гарні на вроду. То були козаки. Вони пояснили Карпові Летючому:

— Тут тепер під водою Запорізька Січ! Ото, бач, як зруйнувала цариця Січ, а допомоги не було де взяти, то наші характерники (чарівники) й зачарували Січ! З того часу наша Січ з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Січ поглинув Дніпро.

Карпа повели до гетьмана. Той розпитує, що діється в Україні, чи пам’ятають козаків. Карпо відповідає, що мало пам’ятають, хіба що почують од кобзарів. І стоїть по всій Україні московське військо, а на Січі німці картоплю садять. Козаки з гетьманом моляться у підводній церкві за

Україну, і від тої молитви дрижать і ревуть пороги на Дніпрі.

Росте під водою і кущ калини, що співає дівочим голосом. То був не кущ, а зачарована дівчина. Дід — характерник перетворює її знову на людину, сам стає великим орлом і виносить Карпа й дівчину в небо. Гетьман сказав, що коли в Україні добре, то нехай лишаються там і закінчують своє людське життя. Коли ж погано, дівчина має повернутися назад.

І ось побачили вони Україну у неволі, страшні екзекуції чужинців, муки людей. І повернулася дівчина знову під воду.(За І. Нечуєм-Левицьким)

I. Потомок славних запорожців.

1. Лоцман Карпо Летючий.
2. Робота Карпа.

II. Нещасний випадок.

1. Поріг Ненаситець.
2. Страшна безодня.

III. Видіння.

1. Водяна стеля.
2. Місце гарне, як рай.

IV. Підводна Запорізька Січ.

1. Пояснення запорожців.
2. Запитання до Карпа та його відповідь.
3. Кущ калини.
4. Дід-характерник.
5. Наказ гетьмана.

V. Повернення під воду.

Дев’ятнадцятого січня Центральна Рада ухвалила закон, за яким випускалися в обіг кредитні білети на загальну суму п’ятсот мільйонів карбованців. Купюри друкувалися по десять, двадцять п’ять, п’ятдесят, сто, двісті п’ятдесят і тисячі карбованців. Незабаром друкування цих купюр припинилося. Було визнано доцільним створити націо­нальну грошову систему. Третього березня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року основною грошовою одиницею стала гривня.

Гривня відома з часів Київської Русі і вела свій родовід від зливків срібла різної ваги (до двохсот грамів). Отже, обрання цієї валютної одиниці для УНР свідчило про повагу Центральної Ради до минулого.

В обіг було запроваджено державні кредитні білети вартістю дві, десять, сто, п’ятсот, тисяча і дві тисячі гривень.

Художнє оформлення майже всіх кредитних білетів виконав визначний графік, виходець із старовинного козацького роду на Чернігівщині Юрій Нарбут.

Подібно до того, як карбованець ділився на копійки, гривня ліпилася на шаги. Вони теж мали давні історичні корені. Коли Правобережна Україна входила до складу Речі Посполитої, на її території були в обігу дрібні монети, які мали саме таку назву.

В УНР шагів не карбували, бо не було власної міді, а тому друкували їх на картоні розміром з поштову марку. На ньому вказували відповідний номінал і вміщували напис: «Ходить нарівні з дзвінкою монетою». В обігу були замінники монети п’яти номіналів — десять, двадцять, тридцять, сорок і п’ятдесят шагів.(З газети)

I. Ухвала Центральної Ради.

1. Випуск в обіг кредитних білетів.
2. Номінали купюр.
3. Основна грошова одиниця.

II. «Родовід» гривні.

1. Зливки срібла.
2. Повага до минулого.

III. Випуск власної грошової одиниці.

1. Вартість.
2. Художнє оформлення.
3. Поділ на шаги.

Тренувальні вправи до теми 2

Пояснювальний диктант.

У кожному з речень записаного уривка визначити «дане» й «нове».

З’явився любисток у нашому краї дуже давно. Роз­кішне зелене листя, приємний запах зробили цю рос­лину улюбленою в народі. З нею пов’язане повір’я, що можна цим зіллям причарувати когось. Тому любисток має ще й кілька народних назв: любчик, любець, любимене, приворотне зілля. Він оспіваний у піснях про нещасливе кохання. В багатьох районах України лю­бисток шанують як оберіг садиби, чаклунське зілля.

Любисток використовують для приготування народ­них ліків від головного болю. Здавна українські дівчата мили любистком волосся, щоб воно було гарним, щоб не боліла голова.

Деякі народи Кавказу споживають любисток як при­праву до м’ясних страв.

Любисток охоче росте на різних ґрунтах, любить вологу. Та найчастіше його садять у квітниках.

Старий дуб жив уже багато-багато років. Сто років — це ж дуже багато, а він кілька сотень років прожив. Дуб був гіллястий, міцний, поважний, з товстелезним стовбуром, і, звичайно, він був найголовніший тут, у лісі. Ніхто з ним не сперечався, коли він шумів своїм листям. І листя він найдовше не хотів скидати, щоб було чим шуміти і всім наказувати. Уже в лісі дерева втратять своє листя, а дуб усе ще тримає його, хоч воно вже й пожовкло.

Тренувальні вправи до теми 3

Прочитати (прослухати) текст.

Які типи мовлення поєднано в тексті? Свою думку обґрунтувати .До яких типів мовлення слід віднести виділені речення? Що є «даним» і «новим» у реченнях розповіді і в реченнях опису предмета? В оцінці предмета та в описі стану людини? Свою відповідь проілюструвати прикладами з тексту. Прочитати речення, що відповідають визначенню «розповідь з елементами опису предмета».

Надворі тихо, хоч мак сій. Сизий димок невпоспіх точиться з димарів, неначе із дідусевих люльок. Ранній зимовий вечір окутав оселі терновою опинанкою…

Так уже довелося, що в переддень Різдвяних та новорічних свят кожен намагається вчасно поверну­тися додому, бо казали, хто «одіб’ється від родини, той цілий рік блукатиме манівцями».

Святенне почуття наповнює дитячу душу непід­владною високістю. Скоро до нас завітає справжня святкова казка.

В оселі затишно й урочисто. Над вікнами палах­котять мамині рушники. На покуті поваж­но гостює в кубельці з пахучого сіна горщик із кутею, котрого я щойно прилаштував. Поруч з ним розсусідився Дідух. Тугий сніпок, обрамлений кольоровими стрічками, нагадує мені гарячий серпень. Починаючи зажинки, мама щороку брали першого снопа і односили його до комори. «З цього зажину,— сказали опісля,— ми зробимо Дідуха».— А що воно таке — Дідух? — поцікавився я. Ненька розповіла, що від­давна наші пращури готували на Різдвяні та ново­річні свята обрядову прикрасу — сніпок із житнього або пшеничного колосся. Називали його Дідухом,

Імення це, очевидно, йде від дідів. З ними, - патріархами родоводу — пов’язували всю етнічну історію. У широкому значенні це означало духовне життя народу і його культуру. Відтак Дідух симво­лізував духовні начала етнічної самосвідомості.

І ось він, Дідух, зготовлений із пшеничного снопа, як повноправний господар, зайняв почесне місце на покуті».. І що більше я дивлюся на Дідуха, то сим­патичнішим він здається. Золотаві колосочка, обрам­лені стрічками, мовби усміхаються до мене. Неначе промовляють:

Прочитайте уривки з творів-описів.

Визначте художні засоби (епітети, порівняння, метафори), якими підкреслюються, увиразнюються окремі риси портрета. Визначте «дане» і «нове» в реченнях опису. Що може сказати портрет про характер людини?

1. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній со­рочині й рясній спідничці над босими ногами,— і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки…

2. Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблищі,— лаштується в путь. (З тв.. Григора Тютюнника.)

3. Потім умився і глянув у «люстро» … З води дивилося суворе, «металеве» обличчя. Ще молоде, але… І ті промо­висті зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто… Великі очі горіли мов у божевільного.

4. Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша те бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця, (З тв. І. Багряного.)

5. Керівник, який досі поскіпано жовтів з міною суворо офіційного державця і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних вусів камінно-повільні речення, туї сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що Отроходіна пройняло остиглістю… «Нечисто!» — метнулась думка про «хазяїна», очі якого глянули потім спинені, з крижаною рудістю, ніби зимносердна істота старовини, оживши крізь них, загрозилась. (Василь Барка.)

6. Од його високого чола била чесність і шляхетність, сір: очі променіли щирістю, освічували тихим світлом обличчя (М. Коцюбинський.)

7. Ой дівчино, дівчинонько, така ж бо ти пишна, як у ліс при дорозі біленькая вишня. В тебе очі чорненькії, як терн на галуззі, личко твоє рум’яненьке, як калина в лузі. (Нар. пісня).

Прочитати.

Які типи мовлення поєднано в уривку? Прочитати речення, що є опи­сом місцевості, визначити в них «дане» й «нове». Визначити стиль уривка, свою думку обґрунтувати.

Весь простір землі, зайнятої запорізькими козаками, мав пе­реважно степовий характер. За структурою самої поверхні, кліматом і рослинністю запорізький степ був далеко не однаковим. Північна частина степу була гористіша й вища. Південна —

рівніша й більш нахилена до берегів Чорного й Азовського морів. На північній окраїні степу було багато глибоких балок. У південній частині степу балок не так багато, вони були пологіші і з меншою рослинністю. Півден­на частина степу зазнавала страшної дії спеки, котра при тривало­му бездощів’ї винищувала тут усю рослинність. З цієї причини пів­денна окраїна запорізьких степів, особливо нинішня херсонська рівнина, мала назви «Дике поле», «Пустополе», «Чистополе». Рятів­ними оазами тут були лише нечисленні ріки та декотрі балки, на берегах і схилах яких у сухе й безводне літо зберігалася лісова й трав’яниста рослинність.

(За Д. Яворницьким.)

Словник.

Балка — яр з пологими схилами. Оаза (оазис) — родюче місце в пустелі або напівпустелі з буйною рослинністю й прісною водою.

Прочитати уривки.

Довести, що в основу кожного покладено саме опис місцевості. Визначити «дане» і «нове» в реченнях опису.

Своїми обрисами село Медвин було схоже на вивернутий з ко­рінням високий пеньок, втиснутий стовбуром на схід. На заході переплетене розгалуження вулиць з двох боків ліпилося до лісів і губилося там окремими вузликами хатин. Чим далі село витягу­валось понад шляхами на схід, тим більше воно звужувалось і вже від ставка збігало двома рядками осель. Сюди найближче з півночі підходив вигин Бугу, добираючись примхливо покрученими колі­нами до селянських садиб. Далі ж на захід ріку тіснило безмір’я неозорих полів, воно підіймалося хвилястим пагорбом на північно­му заході і обривалося біля чаїного крила березового гаю, од якого вже брало тяжкий розмах чорнолісся. Воно було схоже на лук, на­тягнутий проти села, але замість стріли з того лука вихоплювалась річечка; біля села вона виписувала примхливі петлі, на які нанизу­вались крихітні левадки, ставочки і копанки. (За М. Стельмахом.)

Перед ними у долині розіслалося місто. Широкі вулиці, наче річки, поперерізували його і вздовж, і вшир, і впоперек. По вули­цях сторожами виставились високі кам’яні будинки, червоніючи цеглою, виблискуючи вибіленими боками. Серед невеличких май­данів тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамниці… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомін та клекіт…

Призахідне сонце обсипає все те своїм червоним світлом, нена­че кров’ю поливає…

Зробилося страшно… Місто здавалося хижим звіром, що, при­чаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись на них.(За Панасом Мирним.)

Прочитати тексти.

Визначити, які типи мовлення поєднано у текстах? Довести це.

Сенбернари — одна із найбільших порід собак. Висота їх досягає 80—95 сантиметрів. Особливими ознаками сенбернарів є масивна голова, коротенька морда, вуха, що звисають донизу. Шерсть — біла з рижими плямами. Груди, лапи, кінчик хвоста — зав­жди білосніжні. Окремі сенбернари важать сто і біль­ше кілограмів.

Ці сильні, витривалі тварини століттями викори­стовувались для пошуків і врятування людей у горах. Завдяки чудовому нюху сенбернари легко знаходили під снігам замерзаючу людину. Потім лапами відко­пували Ті., зігрівали своїм тілом. На шиї у собак-шукачів були заздалегідь прив’язані пакет з продукта­ми, фляжка з водою. Після цього сенбернар біг у найближче селище і приводив людей,

Тисячі потерпілих врятували ці благородні і мужні тварини. Рекордсменом серед них був пес по кличці Баррі. Його знали і любили жителі Італії, Франції, Швейцарії. Адже ж Беррі врятував сорок чоловік.

Сорок перший, злякавшись страшного звіра, сплутав «то з вовком і вдарив ножем. Слава Баррі не згасла і після його загибелі. Про тою писали в газетах, книгах. А через 85 років у Парижі було відкрито пам’ятник сенбернару. На постаменті — велика собака. На її спині сидить маленька дівчинка й міцно тримається за шию. В центрі пам’ят­ника напис: «Він врятував сорок чоловік і був убитий сорок першим». (За І. Заянчковським.)

Коли ще в Галичі жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав. Король Данило сам відкривав касу, де працював майстер, замикав його. Випускав теж власноручно, коли треба було золотареві кудись вийти. Він лише один знав про все багатство Данила.

І так розжився, запанів, що забувся, як то голод­ним бути. Та й каже одного разу королеві:

— Золото — цар.

А Данило поправляє його:

— Ні, чоловіче, хліб усьому голова.

— Ні, золото і срібло.

Так вони сперечалися, що король обернувся та й пішов з майстерні. А другого дня бачить Данило золотий напис на стіні: «Хліб — болото, а всьому голова — срібло й злото».

Данило нічого не сказав. Але другого дня зранку привів майстра, і як завжди, замкнув його. А тут вістові прилітають — ворог іде. Данило зібрав дружину, виру­шив у похід. Поїхав, а про майстра, звичайно, забув.

Минуло кілька місяців. Данило з військом повер­тається додому. І тут нарешті він згадав про замкне­ного майстра. Зіскочивши з коня, побіг до каси. Ві­дімкнув двері, а на купі золота лише кістяк золотаря лежить. А вище на стіні золотом написано: «Срібло, злото — то болото, а хліб — цар».

Отак життя вчить. (З кн. «Легенди та перекази»,)

Тренувальні вправи до теми 4

Зробити лінгвістичний аналіз тексту

Прекрасний ліс навесні, коли вкривається салат­но-зеленими, ніжними листочками; казково-чарівний взимку, закутаний в сніжні завої, незрівнянний восени. Кожний осінній день одягає дерева в інші шати… Учора ще зелені, сьогодні одягли золоту парчу клени, зачер­воніло намисто калини, звисли з галузок важкі оранжеві кетяги горобини. Під лісом простягає фіолетові долоні бузина, наче просить зірвати її. У старому лісі з’явились опеньки, запахло грибами. За кожним легеньким по­дихом вітру падають перші листочки грабів, беріз, осик. Молитовну тишу лісу то тут, то там порушує суха галузка або їжак, який збирає листя, щоб накрити свою хатку на зиму. У піднебессі ширяє яструб. Його журливе квиління тільки підкреслює тишу осені. У лісі сумно, але я люблю цей смуток, бо він близький душі моїй.

Ловлю легенький запах диму, що лине з лану, де копають картоплю. Пастухи печуть її на багаттях з сухого бадилля, а корови бродять тут же, підбираючи то картоплину, то бур’янець./У відкритому полі видно, як летять у вирій журавлі, як бродять по свіжій ріллі чорні граки, як сумує на самотній деревині сіра ворона, загорнута в чорну хустину. Задивишся на ці дива і серце затривожиться, защемить від радості і… болю. (За В. Гжицьким)

Попід хатою стелиться барвінок, улітку шелестить шовкова трава, квітують жоржини, чорнобривці, кра­соля, кручені паничі, мальви. Тут же на подвір’ї в оточенні ніжних троянд і святкових соняшників висо­чить скульптурне погруддя О. Довженка.

У меморіальній хаті зібрано предмети селянського побуту, багато з яких належали родині Довженків. У сінях, як і колись, стоять ступа, барильце на воду, драбинка, ціп, жлукто, в якому золили білизну, весло, скриня, дерев’яні ночви, бодня для борошна.

У першій кімнаті відразу впадає в очі колиска, що звисає з-під стелі на вервечках ще з минулого століття. Над нею мати-страдниця Одарка Єрмолаївна співала пісень своїм дітям. Ця селянська колиска ви­колисала цілий рід Довженків, виколисала велетня ро­зуму і художнього духу цілого народу …

Чільне місце в кімнаті займає, як і годиться, велика піч, на черені якої в збіжжі, що сушилося, любив спати . маленький Сашко. Уздовж стін стоять лави, між ними стіл, за який сідала вся чимала сім’я.

У кутку біля печі стоять дерев’яна лопата, що на ній садовили в піч паляниці, і рогачі, держална яких відполіровані жіночими руками до блиску. На миснику та на лаві — звичайний селянський посуд: барвисті глиняні миски, дерев’яні ложки й тарілки, на яких у свята подавали до столу пиріжки.

На почесному місці в хаті завжди висів портрет Тараса Шевченка. Хоч крім діда Семена ніхто в сім’ї не вмів читати, вірші Кобзаря знали напам’ять усі Довженки.

В кутку стіл з різьбленими ніжками, за ним Сашко-школяр учив уроки. Тут, у світлиці, збиралися колись його однокласники, разом обговорювали прочитане, особ­ливо подобався хлопчакам гоголівський «Тарас Бульба».

Хату Довженків прикрашають неодмінні атрибути всіх українських народних обрядів — рушники. Вишиті вони в кінці минулого століття, в традиційному місцевому стилі, якому притаманні сюжетний малюнок, вишиті на полі цитати з пісень або прислів’я, ініціали господині.

Немає, мабуть, жодної людини, котра б, побувши в цій простій оселі, в цьому священному для народу місці, не відчула душевної потреби низько вклонитися її порогу.

Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлася на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.

Лаврін стояв під вербами недалечко од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намисті, на рум’яних щоках. Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк. (І. Нечуй – Левицький)

Я люблю плахти. Ця любов народилась у мене змалку, коли я ще хлопчиком допомагав матері. Вона сидить за верстатом, тче, схилившись над основою, заплітає дивні мережива, а я помічник у неї. Мене вражало оте цвітасте переплетіння гарусу і заполочі, з якого чудом виростала на очах плахта. Мати й справді здавалась тоді мені чародійкою. Вона творила в убогій хатині фантастичну іскрометну казку на старовинному дерев’яному верстаті.

ак звані дівочі плахти, в яких усе кричить і піниться, переливається й миготить червоним маковим цвітом, рожею, грає зірчастими пелюстками жовтогарячої кра­солі, то сріблиться затканими цятками калачика. Все, що може тільки створити буйна фантазія, переплелося в такій плахті. Це — плахти молодості. Вони такі ж вогнисті й райдужні, як сама юнь.

Бувають ще напільні плахти — вбрання молодиць. На відміну від червоних плахт, у них переважають стри­мані кольори, менш багряного, жовтогарячого, більше бурякового, вишневого, коричневого, що в поєднанні з голубим і зеленим створює своєрідну красу. В напільній плахті немає тієї буйноти і блиску, які властиві дівочій. Якщо дівоча плахта нагадує весну, то плахта молодиць нагадує зріле поле, розкішне й багате, символізуючи тим жіночу зрілість. Від цього, мабуть, і назва пішла — напільна. Таке вбрання здебільшого колись носили мо­лодиці — хороші, ласкаві дружини і молоді матері.

А то ще бувають плахти синятки — вбрання літніх жінок та бабусь, які зрідка зодягали й дівчата, й моло­диці — у піст або Пилипівку. В такій плахті переважали не сонячні фарби, не вогнистий гарус, а таєні, тьмяні кольори, приглушені, строгі барви, що нагадують про осінні квіти, про старість. Найбільше в синятці — синього, від того й назва така. Здається, ткалі перенесли на тканини квіти морозу, що цвіте пізньої осені коло призьби.

Тренувальні вправи до теми 5

Прочитати текст

Визначити межі ССЦ. Пояснити, як ви їх визначили. З’ясувати підтему кожного ССЦ, вказати автосемантичні речення.

Військового писаря, як і кошового отамана та суддю, товариство обирало на загальній раді. Він відав усіма письмовими справами війська: надсилав накази, вів рахунки, писав і приймав листи, що надходили в Січ від різних державних осіб на ім’я кошового та всього війська. Обов’язки його вважалися такими важливими, що, якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша, того страчували без пощади.

Багато хто з писарів впливав на настрої всього війська, тримав у своїх руках нитки політичної влади. Це пояснювалося тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді протягом багатьох років. Відомо, наприклад, що з 1734 по 1775 рік у Війську Запорізькому змінилося лише чотири писарі. Попри своє справжнє значення, військовий писар ніде й ні в чому не намагався показати свою силу. Навпаки, він завжди тримався нижче свого становища. Тому на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ніде не зустрінемо його підпису. У кінці документа він писав формулу: «Отаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим Війська Запорізького товариством».

Прізвище дописував сам кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була чорнильниця у срібній оправі — каламар. Під час військових зборів він тримав її за поясом, а перо застромляв за праве вухо.(За Д. Яворницьким)

Підтеми ССЦ

1. Обрання писаря.
2. Обов’язки. Їх надзвичайна важливість.
3. Впливовість військового писаря.
4. Скромність писаря.
5. Зовнішній знак гідності.

Із переказів очевидців дізнаємося, що права запорізькі, за якими вони судили й вирішували спірні справи, були такими. Коли, скажімо, трапиться, що двоє козаків між собою засперечаються, то йдуть до куреня. Увійшовши, обоє підходять до курінного отамана й кажуть: «Здоров був, батьку!» — «Здорові були, пани-молодці, сідайте», — відповідає той. «Ну, кажіть, яке ваше діло?» — питає курінний. Тоді скривджений розповідає всю пригоду і свою кривду. «Помиріться, вдовольніть тут же один одного, та не мордуйте начальства», — каже отаман. «Та що ж, батьку, коли він потребує зайвого», — сперечається кривдник. Бачачи його впертість, курінний каже: «Ну що ж, братчи­ки, ходімо до судді». У судді відбувається все те ж саме.

Тоді йдуть до кошового отамана. Вислухавши справу, кошовий звертається до кривдцика: «Ну, як же ти, братчику, думаєш рішити се діло? Вас рішив курінний, рішив і суддя військовий. І я вирішую, що ти в усьому винний. Згоден скривдженого вдовольнити?» — «Ні, ясновель­можний пане, не згодний», — відповідає той. Тоді вельможний каже: «Ну, лягай, братику, ось ми тебе провчимо, як кривду чинити й панів шанувати. Козаки, на руках і на ногах станьте. Сторожа, беріть кий та бийте його добре, щоб знав, почім ківш лиха». Коли винуватця добре почастують, кошовий каже: «Годі». Він знову звертається до нього: «Послухай, братчику, як тебе суддя та отаман рішили і скільки покривджений вимагає, заплати йому неодмінно, та на моїх очах». Тоді винний кричить: «Чую, вельможний пане, чую і готовий усе виконати, як нака­жеш». — «А всипте йому ще київ», — говорить кошовий.

Нарешті кошовий вгамується і звертається до козаків: «Ну, годі, вставайте й козака на волю пускайте, а кий подалі ховайте!»(За Д. Яворницьким)

Підтеми ССЦ

1. Вирішення спірної справи.
2. Кошовий отаман — найвища інстанція.
3. Розв’язання проблеми.

Прочитати текст

Визначити межі ССЦ.

Було це давно…

Пролетіла селами чутка, що з’явився на горі дуже хоробрий, справедливий отаман Кармелюк. Люди гово­рили, що він панів карає, а бідним допомагає, від багатих бере, а бідним дає. І пішли люди до Кармелюка, щоб разом з ним за вкрадену правду боротись. Але не всіх брав Кармелюк у свої загони. Він відбирав найхоробріших, найсміливіших, тих, що не пожаліють свого життя за правду.

Зібравши хоробрих побратимів, Кармелюк водив їх на панів — кривдників людських карати, а людям правду розказувати, навчав, як з кривдою на двобій ставати. А пристановищем Кармелюка стала гора. У ній були чудові палати, самоцвітами і золотом обсипані. Боялись пани повстанців, як вогню. Викликали вони на Кармелюка військо. Та військо шукало по лісах за Кармелюком, але знайти його не могло. Рідна земля ховала своїх синів (Укр. легенда)

Зібралися три сини вдовиці на татарву йти. По­просили в матері благословіння, поклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних і поїхали з побра­тимами на рать.

Люта січ була, бо й нерівними сили були. На одного козака по п’ять зайд сунуло. Та відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром.

Поверталися з перемогою хлопці додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли вони сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари з собою.

Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітала маленька квіточка.

Назвали люди ці квіти материнськими сльозами. А ще їх маргаритками називають (Укр. легенда).

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх без жалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців брали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки таких сіл на нашій Україні) росли і розцвітали (красиві вродою і станом) чорноокі; працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, наче злякавшись побаченого, пробігло по нес­покійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яс­кравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, із заходом сонця,— ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, які прозвали ліліями, про­сипаються з сонцем і засинають з його заходом (Укр. легенда).

Тренувальні вправи до теми 6

Прочитати уривки.

З’ясувати в кожному уривку спосіб зв’язку між реченнями.

Прокинувся Лесик вже тоді, коли сонце, ніби з подивом, зазирало у вікно і припікало п’яти.

Вставати йому не хотілось, а ось випити свіжого молочка так закортіло… Хлопець і очі заплющив, і навіть став телепатувати сигнали: «Принесіть, бабусю, мені молочка… Ну прошу, принесіть…» (М. Коцюбинський)

Наші предки будували замки, щоб боронити рідну землю від нападників. На горі вони ставили міцні будівлі, оточували їх високим кам’яним муром. На мурах були сторожові вежі. У мурах були бійниці, через які люди відбивали напад чужинців. ( Д. Чередниченко).

В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Мусія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора. (О. Довженко.)

Хата Крушельницьких була типова старосвітська плебанія, або, як тоді казали, резиденція. Вона стояла лицем до вулиці, і між брамою та хатою був великий квітник, далі дві високі смерічки, нарешті ґанок, увитий диким виноградом. Це парадний вхід. З другого боку будинку, там, де |розпочиналися городи, були двері до кухні. Під вікнами східці з квітами: мирти, фуксії, пеларгонії. Окремо стояла велика пальма.

Амвросій Крушельницький мав пасіку в кільканадцять пнів і клопотався біля неї а великим задоволенням. Вона стояла в глибині саду серед яблунь, вишень, сливок, а ча­сом серед кущів порічок та аґрусу так, що годі було й від­шукати. До помочі Крушельницькому був старий пасічник Микита. Високий, років під шістдесят, ходив він завжди у білій одежі, підперезаний широким ременем, до якого були підвішені ніж, кресало і протичка. (За В. Врублевською.)

Тренувальні вправи до теми 7

Прочитати записаний на дошці (або спроектований через кодоскоп) текст.

Визначити в ньому зачин, виклад і кінцівку. Визначити ССЦ, у кожному вказати зачин, середню частину і кінцівку.

У кожної людини є доля. Є вона й у землі, народу, нації, держави. Над кожним із нас тяжіє Найвищий Закон Спра­ведливості, однаковий і в Космосі, і на Землі. Суть його в то­му, що кожен, зрештою, одержує по заслузі. Тобто, чинячи добро чи зло, ми потрапляємо під певні закони, що діють бумерангом.

У своєму житті людина наче рухається по спіралі, де на кожному новому витку пожинає результати того, що вчини­ла на попередньому. То мовби велика реєстрова книга, де «записано» все. Згадаймо біблійний сюжет про Ангела-Хранителя, який заносить до Книги Небесного суду про людину все,що вона скоїла на своєму віку доброго чи поганого.

Тяжкі провини предків можуть вплинути і на долю на­щадків. Добродіяння ж роблять славу родоводу. Поки вина Предків не буде спокутувана корисними вчинками нащадків, страждатиме ціле родове дерево. Або, як каже наш народ, «увесь рід нещасливий». Нещасливі родини чи роди — то Гіркі плоди з тої ниви, яку засівали злом далекі чи близькі прабатьки.

Тому в кожного має бути розвиненим внутрішній контро­лер — совість. Треба утримувати себе від поганих учинків, лихих намірів. Зло довго не забувається і породжує зло. До­бро умножає добро, торує шлях справедливості, до якої прагнуть люди у всі віки. (К.Мотрич)

Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився там, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії.

Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре знався і в дав­ньоруських, і в іноземних літописах, які читав в ори­гіналі. Є версія, що своє відоме «Читання про Бориса і Гліба» він написав грецькою мовою.

Нестора часто називають літописцем. Але правильніше його називати письменником та істориком. І не просто першим про­фесійним істориком Русі, а батьком усієї нашої історії. Він дотримувався літописних форм і хронологічного викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті минулих літ». Це значно виходить за рамки загальноприйнятих тоді сухувато-діловитих літописних сказань.

Так конкретизовано й художньо яскраво до Нестора не писав на Русі ніхто (М. Слабошпицький).

На схилах Дніпра, неподалік од чернечих печер, закінчувалося спорудження Успенського собору. Допо­магав будівничим, чим міг, і юний послушник на ім’я Алімпій.

Та ось усі роботи закінчено, і здійнявся в сині небеса золотими банями дивовижної краси собор. За­лишилося ще, правда, розписати його всередині — і храм завершено.

Алімпій із зачудуванням спостерігає за тим, як під вправними руками візантійських малярів з’являються на стінах лики святих. Хотілося й самому спробувати власні сили, як і багатьом молодим монахам, які охоче бралися допомагати майстрам розпису. Але перейняти у мовчазних візантійців їхнє мистецтво, ні, навіть пе­ревершити їх у майстерності, пощастило тільки Алімпію. Слава про нього вийшла із стін монастиря і пішла по всій руській землі.

Відомий історик давнини Полікарп розповідає, що кожна церква прагнула одержати ікону роботи неперевершеного Алімпія, що біля його скромної келії пов­сякчас стояв натовп замовників, які приїздили до мо­настиря з усіх-усюд Русі. Його ім’я вже за життя було оточене легендами. (М. Слабошпицький).

Прочитати текст, правильно його інтонуючи

Звернути увагу на інтонування кожного окремого ССЦ. З’ясувати: збігаються чи не збігаються у тексті ССЦ та абзаци.

Слава про Шевченка розійшлася в українському народі ще за його життя, коли про поета було витворено багато легендарних оповідань, у яких він поставав героєм на зразок Морозенка, Нечая, Палія, Кармелюка та ін. Шевченкові надавалося в цих оповіданнях казкових рис, говорили про нього як про людину-характерника, що має незвичайну силу.

Після перевезення тіла поета в Канів народилися легенди, що то не Шевченка там поховали, а когось іншого, сам поет живий. Шевченкові приписували звільнення селян з кріпацтва й уперто переказували, що в могилі зарито ножі для майбутнього повстання, а у до­мовині сховано не тіло поета, а «списки на землю», що їх начебто відібрав у панів Шевченко.

Не дивно, що в народі встановилася традиція прихо­дити на могилу поета й там молитися.

Могила стала святим місцем на Україні, туди йшли цілі процесії. Російський уряд поставив на могилі сторожу, щоб розганяти відвідувачів. Тоді пішли чутки, що Шевченко ніби їздить по передмістях Києва «на білому коні».(150 сл. за В. Шевчуком)

Сковорода мав своєрідний розум: його бентежило те, що для тисяч інших людей було буденним і зви­чайним. Йому хотілося прочитати книгу буття, розга­дати сенс людських вчинків, заглянути в людську душу, як заглядали цікаві глядачі за завісу вертепу на різд­вяних виставах.

Щоб задовольнити цю душевну спрагу, Григорію Сковороді потрібно було ще оволодіти знаннями, проб­ратися крізь хащі релігійно-ідеалістичних словосплетінь. Чи вдасться це йому, чи знайде він принаймні вірний напрямок шукань?

До сьогодні в Чорнухах збереглася легенда про те, як Григорій Сковорода покинув домівку. Одного разу, пасучи отару, він нібито зачитався і не помітив, що одна вівця десь подалася. Батько, роздратований тим, що з Грицька поганий помічник, побив його. Після цього хлопець зник з дому. Знайшли його в сусідньому селі аж через місяць, там він наймитував і збирав гроші на навчання. Закінчилась ця пригода примиренням з батьками, які спорядили сина вчитися до Києво-Могилянської академії.

Цей переказ дещо наївний. Зачитатися Гриць міг хіба що часословом. Проте думками своїми він був, звичайно, далеко від овечок, а норов цей тишко справді мав такий, що від батькового батога він міг податися світ за очі.

Проводжаючи синів, Сава з Палажкою, напевне, сподівалися, що ті заживуть якщо не слави, то достатку, а Гриць вивчиться й повернеться у духовному званні, житиме в пошані.

Важко сказати, які картини хвилювали юнака, коли він пробирався до Києва вчитися. Мабуть, ще тільки починав замислюватися над драматизмом навколишньо­го життя. Але щемливе відчуття несправедливості, з якою доводиться стикатися в житті, уже було йому знайоме (І. Драч).

Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна? Чи будуть довіку не як ношу, а як вдячність нести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, що шаблями вирубували новий час на чорних та ханських шляхах, щоб вони, ці шляхи, зосталися тільки полином пам’яті, а не шрамами сьогодення?..

Як страшно людині, коли їй нема кому відчинити дверей. І все одно він і досі, вертаючись пізно додо­му, стукає в це віконце з місячним маревом чи клуб­ками темені й прислухається до хати, до материної ходи. Коли б він міг повернути її кроки, її руки, що іноді шорстко і м’яко лягали йому на голову, її тихий, заспокійливий голос, що струмком бринів біля його сну і струмками видобував зі сну:

— Данилку, вже скоро сонце зійде.

Вона ні разу в житті не проспала сонце. Ні разу! Якби він був малярем, то намалював би її з сонцем на плечі. Та не сонце, а вишню і хрест вона має в узголів’ї. Влітку на хресті краплинами крові червоніють вишні, восени здригається лист, узимку намерзає сніг, а весною він нанизується разком сліз… Був собі журавель та журавка. І не стало їх. А журавлина оболонь так само заростає травою, от лишень рани не заростають… (За М. Стельмахом)

Переписати текст, самостійно членуючи його на абзаци (подаємо текст в авторському членуванні).

Визначити межі ССЦ, підкресливши в кожному авто семантичне речення. Зробити висновок про співвіднесеність ССЦ та абзаців. Прочитати текст, правильно інтонуючи ССЦ.

По-осінньому розтрушує імлу припізнілий серпневий досвіток. В імлі скаче вершник, нещадно смугує змокрілі боки доброго вороного коня. Поруч на білому коні похитується хлопчик. Ледве видний удо­світа шрам раз у раз кривить перекошене обличчя вершника Не з добром приповз він учора на хутір, прикинувшись, що втік з та­тарської неволі. Ніякий він не втікач, а лютий розбійник, що проми­шляє у степах, грабує. Обдирає до білої кістки, в’яже пограбованого, тягне на аркані за собою, продає десь аж над Чорним морем у нево­лю. Усі полювали на нього: і козаки, і ординці, та йому щастило.

Михайлик не пам’ятав нічого, тільки відчував, що його чимось важким вдарено по голові. Тільки зараз він спостеріг, що під ним — їхній кінь Білаш. І несе він його на погибель.

Михайликові вдарила в голову відчайдушна думка. Якнайобережніше цмокнув коневі, і той, нашорошивши вуха, рванув з копита, мало не вилетів з сідла харциз, який міцно обмотав круг руки мотуз­ку. Нещадно лаючись, він шарпнув до себе Михайлика і почав шма­гати його мотузкою. Той тільки здригався і щулився. Далі Михайлик їхав у якомусь отупінні. Пекло посмуговану спину, щеміли зв’язані руки й ноги, боляче калатала кров у скроні. А^Н^У ^ж^ пощастить утекти?

Харциз враз занепокоївся. Просто на них з хрипким голосом летіло степове гайвороння, а якнайдальше н» обрії зачорніли рухомі цятки. Звернули вправо, проїхавши ще верстов зо три. В далечині за­чорнів порослий терниною та очеретами байрак. Коні радісно заір­жали, спритно звернувши до байраку, і якнайшвидше стали спуска­тися схилом.

З далини долинула далека луна — людський гомін. Грабіжник тремтячими руками запхнув Михайликові жмут трави в рота, метнув­ся до коней, які заіржали наввипередки, аж виляски пішли в байрак. Клянучи все на світі, він обмотав їм морди сирицею і завмер, прислу­хаючись. Луна ближчала: ось-ось чути кінський тупіт. І раптом висо­ко в небі злетів дужий посвист. Михайлик звивався, намагаючись ви­плюнути кляту траву. Грабіжник замахнувся кулачищем, але завагав­ся — не вдарив. Мерщій скочив на коня і погнав у степ не оглядаючись.

Незабаром Михайлик, похитуючись на затерплих від мотузки ногах, уже стояв перед січовим отаман. (За Марією Пригарою)

Весь день простояли козацькі чайки на височині каффських бе­регів. Чорним маком розсипалися по хвилях, але нікому: ані мешкан­цям узбережжя, ані морякам з кораблів не спало на думку придиви­тися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. А коли сонце схилилося до заходу і стало море бузко­вим, як оправлений у золото аметист, почали козаки повільно підтя­гуватися до берегів.

Сагайдачний не сходив з палуби і не випускав з рук зорової трубки.

Гетьман хвилювався. Жовна його ходили під засмаглою шкірою, нога нетерпляче притупцьовувала.

Надвечір знявся бриз. Ожили безсило повислі жовтогарячі, пур­пурні і білі вітрила, затріпотіли, налилися вітром. І помчали у море прудкі й гордовиті бригантини, шхуни, каравели.

Далеко на обрії дрімав приспаний штилем швидкохідий чорний вітрильник. Вітер збудив його, і він влетів у Каффську затоку саме тоді, коли гетьман вивчав у зорову трубку околишні береги.

Козаки стежили за шхуною і губилися у здогадках. Але міркува­ти було ніколи. До козацьких байдаків швидко-швидко мчала якась чорна цяточка, зростала, набирала форми човника. Через деякий час козаки впізнали Данила Коржа.

— Ну, як? — нетерпляче спитав Сагайдачний, коли човник наблизився до гетьманської чайки.

— Бачив Карпа. Хитрющий дідуган. Відшукав він панночку Настю і мою жінку знайшов. А вночі відчинить нам міську браму.

Сагайдачний зблід від хвилювання. Після розмови тричі махнув булавою. Це був знак, щоб старшина зібралася на військову нараду. Після неї козаки почали швидко готуватися до бою: милися, голили­ся, одягали чисті сорочки і ситно вечеряли салом, сухарями і саламахою.

Море хвилювалося широкими рівними хвилями і важко, ритмічно гойдало байдаки. Над Каффою повисла прозора димка, і перші вогні здавалися в ній теплими, пухнатими й золотими. Щохви­лини їх ставало все більше й більше. Густим бурштиновим розсипом обсипали вони схили гір і відбивалися в морі довгими тріпотливим пружинами. (За Зінаїдою Тулуб)

Петро Конашевич повертався з походу. Після тижня холоду і дощу знову визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, нагадавши сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зо­ряні й холодні.

Щойно здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміськпх селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул, але, натрапивши на галери Цекальї-баші, вступив із ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана, тому що баша втратив три кращі галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалася втечею. Проте Сагайдачний відмовився від свого плану, бо, допитавши полонених, довідався, що на Босфорі скупчені грізні сили.

Його чекали вірменські, перські та грузинські купці, тому за­пустілий берег знов перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Та на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і вранці тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нага­дували грузинам про недовгих гостей.

Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він аж до місця, де вона наближається до притоки Дніпра — Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.

Дарма що важка була це робота.

— Ану, разом!.. Ану-ну! — хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.

— Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, — ви­гукував Бородавка, і метушливо кидався від човна до човна.

Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, аби рубати бур’ян і чагарник, а ще вирівнювати дорогу. Але шлях був далекий — не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них пона­брякали, потилиці й обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса.

Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. (За Зінаїдою Тулуб.)

Їхня хата стояла на пагорбі далеко від села, під самим лісом. Ліс був негустий. Зате завжди зелений, смерековий. Коли приходила вес­на, хата виглядала неначе у вінку. Тоді для Юрка наступав рай. Він бігав по лісу, рвав квіти, прислухався до співу пташок, грався поміж кущами. Та найбільше часу хлопець присвячував будуванню хатки. Щоночі обдумував новий план і щоночі розбирав її та клав інакше. Лише дах не міг звести. Поставить стіни) скріпить їх, покладе стелю, але завершити ніяк не може.

Одного вечора збудував усе-таки дашок, але нерівний. Наму­чився до мозолів. Пізно ввечері покинув роботу і пішов спати. З жури забув навіть поїсти: не зовсім вдалася будівля.

На другий день прокинувся пізно і вийшов на город. Його хатку розметав хтось дотла. Зажурений, вдивлявся довго в руїну. Потім сховався в порічках і дивився у небо: “Туди пішла сестричка Марійка, і я не маю з ким бавитися. Вона допомогла б мені…”

Дивувався, як то можна зробити таку велику хату, як у них. Крізь отвори в даху влітали і вилітали ластівки й сідали на вершку. Хлоп­чина помітив, що старі птахи вивели на світ молоденьких. Вслухував­ся в їх дзьоботання і дивився, як старі надлітали з поживою. Ластів’ята відкривали дзьобики. Одне погодоване висунуло з середи­ни ротик на край гнізда, проте ластівка вткнула поживу середньому. “Чому ластівка так любить своїх діток?” — питав себе Юрко.

З того часу вставав завжди найраніше, заглядав до сусідньої кімнати. Марійчиної колиски там уже не було. Юрко виходив на обійстя, щоби дивитися на ластівок.

Ранки були холодні. Він у сорочечці підгортав ніжки під себе і забував про холод. Оченята були задумливими. Крізь сльози майорів загадковий, такий невідомий світ… (За М. Яцківим)