Я донька волинського краю (Літературно-музична композиція)

Mar 21, 2016

Дія відбувається на сцені чи у бібліотеці.
Книжкова виставка присвячена Лесі Українці.
На столі портрет і квіти.
Декорації: верба, береза, інші дерева.
Ведучі сидять пообіч сцени за двома столами.

1 ведучий:

З яких стежок, з яких доріг,
Яку сповідуючи віру,

2 ведучий:

Ми знов прийшли на цей поріг,
На цю палку розмову щиру?

3 ведучий:

З яких джерел, з яких криниць
Ми напилися на дорогу,

4 ведучий:

Щоб увібрати до зіниць
Оту бентегу і тривогу.

1 ведучий:

Хто спонукав прийти сюди?
Яка жага? Наснага? Сила?

2 ведучий:

Чи хтось просив: «Приїдь-прийди??
Чи просто совість запросила?

3 ведучий:

Та нам, як і велять серця,
Допоки сонце в піднебессі –

4 ведучий:

За рідну хату буде ця,
Бо ми не чужина для Лесі.

Слово вчителя.

(Звучить «Пісня Лесі»)

1 ведучий: 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

2 ведучий: Звідси Леся пішла у широкий світ. Тут вона вперше побачила… сонце, почула рідне слово. Тут в її душі вперше народилося… почуття любові до свого народу, безмежної любові до батьківщини.

3 ведучий: Росла і виховувалася Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не простодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її – Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції. Друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький, Франко.

(Демонструються фотографії рідних Лесі)

4 ведучий: Добрим словом годиться сьогодні згадати турботливого батька Лесі – Петра Антоновича Косача – і матір її – відому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку і невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольова вдача передалися і її геніальній дочці.

1 ведучий: Це вона, Олена Пчілка, була завжди поряд зі своєю донею, ділила з нею і радощі, і болі.

П. Гоць

Олена Пчілка

Кажуть люди –я щаслива,
Бо не щедра на щедроти,
Бо на горе не вразлива,
Бо малі мої турботи…
Та хіба то правда тому,
А не заздрощі невдячні?
Адже заздрять і святому
Люди злі і необачні…
Так, я справді щастя маю.
Та у чім воно, від чого?
Чи не в тім, що не тримаю
Під замками я нічого?
От мої «Думки» між вами
«Рідний край мій» і «Козачка»…
Та чи скажеш все словами,
Як вогнем пече болячка?
Та чи ж дітям я не мати?
Чи не сина смерть забрала?
Чи не доньку поховати
Й чоловіка я здолала?
Ви забулись на хвилинку?
Чи навмисне? Чи з безпуття?
Я ж бо Лесю Українку
Народила для майбуття!..
Я боліла її болем,
Я їй гоїла недугу,
Я для неї слалась полем,
Щоб було де сіять тугу.

(Демонструється фото будинку у Луцьку, де проживали Косачі).

2 ведучий: У 1878 році батька Лесі перевели до Луцька, а в 1879 році туди переїхала і вся родина. Поселилися в будиночку над річкою Стир, неподалік від напівзруйнованого замку. Леся наслухалася там незвичайних цікавих оповідань, легенд, переказів про цей замок, який згодом став місцем розваги для Лесі і її товаришів. Луцький замок Леся згадує у своєму вірші «Віче»:

(Демонструється фото Луцького замку).

Композиція «Віче»

1 читець:

В дворі старого замчища-руїни
Зібрались ми на віче, все поважні,
Учені голови, гладенькі й кучеряві,
І віком не малі – якби зложити
Літа усіх, либонь,століття вийшло б.

2 читець:

Ми всі були на зборах, всі дванадцять.
Обачні люди, тямили ми добре,
Що ми живем у небезпечний час:
Поставили сторожу біля брами, -
Як хто надійде, щоб давала гасло, -
І раду радили.

3 читець:

Таємне товариство
Ми заклали, і ніхто з «великих»
До нього доступу не мусив мати.

4 читець:

Зложили всі обітницю врочисту
Ховати таємницю до загину.

1 читець:

Яка ж була мета у товариства?
«Мета?» - «великі» вже б не обійшлися
Без цього слова, ми ж були щиріші:
В нас не було мети.

2 читець:

Було завзяття,
Одвага, може, навіть героїзм,
І з нас було доволі.

3 читець:

Ще ж до того
Була в гурті маленька Жанна Д’Арк:
Тоненька, білолиця, голосочок
Бринів, немов дзвіночок, її очиці
Блакитні блискавиці розсипали,
Злотистеє волосся розвівалось,
Мов орифлама…

4 читець:

В нас її вважали
За речницю великої снаги.

1 читець:

Вона сиділа в замковій бойниці;
Неначе в ніші, і навколо неї
Було ще досить неба весняного; західне сонце
Вінцем її голівку червонило.

2 читець:

Вона держала слово, і багато
Великих слів у ньому поміщалось:
Братерство, рівність, воля, рідний край…

3 читець:

Так, так, те все було. А далі слово
Змінилося у спів.

4 читець:

Летів той спів
Геть за зубчасті стіни і котився
Зеленими моріжками до річки,
Немов хотів поплисти за водою
До вбогих сел….

3 ведучий: З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілася на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки.

Сценка

Дійові особи:

(На сцені сидить дівчинка, вишиває і співає пісню).

Леся:

Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.

(Виходить Михайлик).

Розкажи, як за горою
Сонечко сідає…

Михайлик: Лесю, що це ти вишиваєш?

Леся: Вишиваю, Михайлику, рушничок на Великдень.

Михайлик: Який гарний буде!

Леся: Так, я хочу, щоб він був кращий, ніж та сорочка, що я таткові вишила.

Михайлик: Лесю, матуся кажуть, що ти дуже схоже на татка: і зовні, і вдачею.

Леся: Мені дуже хотілося б бути схожою на тата, бо він сильний, справедливий і лагідний.

Михайлик: А ходімо погуляємо з дітьми трішки.

Леся: Ходімо. Тільки мама треба попередити.

(Виходять 2 дівчинки з квітами у руках. Побачили Лесю з Михайликом і зраділи).

1 дівчинка: Ой, Леся іде.

2 дівчинка: Лесю, ходи з нами віночки плести.

1 дівчинка: А в тебе завжди такі гарні віночки виходять?

Леся: Мене моя улюблене тітонька Еля навчила віночки плести. А тепер вона так далеко!..

2 дівчинка: Лесю, а чому твою тіточку до Сибіру заслали?

Леся: Бо вона понад усе любила нашу прекрасну мову, нашу рідну Україну.

Михайлик: А послухайте, якого вірша Леся присвятила тітці Елі.

Леся: (читає вірш):

Надія

Ні волі, ні долі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна;
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну.
Поглянути ще раз на рідний Дніпро –
Там жити чи вмерти – мені все одно.
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

1 дівчинка: Лесю, яка ти розумна!

2 дівчинка: А скажи, Лесю, як вони пишуться – вірші?

Леся: А я й сама не знаю, Марійко. Матуся кажуть, що це Божа іскра.

2 дівчинка: Яка ти щаслива, що Бог наділив тебе такою іскрою!

(Дівчата накладають на голови віночки).

Михайлик: Ой, дівчатка, які ви гарні! Справжні красуні!.

2 дівчинка: Це весна нас так уквітчала.

(Демонструється фото Лесі Українки з братом Михайлом)

4 ведучий: Леся Українка була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла – Мишу. З дитинства вони були щирими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13 року Лесиного життя вони були в усьому нерозлучні: разом бавилися, разом читали, разом вчилися, разом розважалися. Їх навіть жартома називали одним іменем – Мишолосія.

1 ведучий: Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом із ним, то вже в 4 роки вона вже зовсім справно читала.

2 ведучий: Найулюбленішими книжками малих Лесі і Миші були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам’ять. Крім тих книжок, вони знали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання.

3 ведучий: Малі Косачі дружили з дітьми бідняцькими, бо батьки хотіли, щоб їхні діти зрозуміли, що рідний народ – це трудящий люд, щоб вони передусім навчилися шанувати сві1й народ, навчилися його звичаїв і мови.

(Демонструється фото Лесі з грабельками).

4 ведучий: Ось подивіться фотографію Лесі тих років. Вдумлива, осяяна добротою, ясне розумне чоло; на дівчинці народне вбрання.

Клава Корецька

Дитяче фото Лесі Українки

Полотняна сорочка
впіймала дівчину з граблями.
Притулилась до неї калиною,
виспіваною із попелу
дівочими голосами.
Пригорнулася ружами,
в яких поснули малі пастушки.
А на грабельках сидів ангел
і намагався запалити зірку,
але гасла солома
і сірники чорними комами падали
у найперший дитячий вірш,
схожий на зів’ялу квітку.
Але не плакала дівчина.

Леся Українка

Як дитиною, бувало…

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» - мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда,
Щоб не плакать, я сміялась.

1 ведучий: 1881 року Леся у Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Дуже скоро після того вона захворіла і в неї сильно почала боліти права нога.

2 ведучий: І хоча Леся була дуже терпляча, від болю аж плакала.

3 ведучий: Од тої пори і почалася страшна хвороба, як вона сама, жартуючи, називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей) «тридцятилітню війну» з туберкульозом.

1 читець:

Під замком Любарта на площі
Знов люду, люду – не злічить!
Спішить до Стиру не для прощі,
А на Водохреща спішить.

2 читець:

На річці – проруб, хрест із льоду,
Кропило бризкає довкіл –
Такого скупчення народу
Іще не бачив тут окіл!..

3 читець:

Іскряться дзвони в зимній високості.
З усіх церков хоругви до води.
А на льоду дівчатко русокосе
За крок до тридцятьлітньої біди.

1 читець:

Вже вгнувся лід, вода хлюпоче,
Посудин брязкіт-передзвін..
Народ розходитись не хоче:
Прийшов на водосвяття він!

2 читець:

Вже багатьом промокли ноги…
Та що там сніг, та що мороз!
Нема для Лесі остороги,
Нема осудливих погроз!..

3 читець:

Бо як же все довкола гарно:
І лід, і іней, і юрба!..
Таки з Михайликом не марно
Прийшла з-під замку пагорба.

1 читець:

А вже бідою валяночки повні,
Вже в неї Леся вмерзла, далебі.
Шукаючи Господньої любові,
Знаходить муку в стлумленій юрбі.
Довічну муку..

2 читець:

Ой, доле, доле! Хто ж остуду
До того дійства принесе?..
Оту водохрещну простуду
Вона, як хрест свій, понесе.

3 читець:

Річку сю вже забути несила…
Річка ся – чарівна та страшна
Ти її на сумлінні носила,
Як знялась та запекла війна!

1 читець:

Що повік під мечами тримала
І, хоч в битві, не рівній тобі,
Врешті стан твій, мов квітку, зламала,
Та твій дух не зв’ялила в журбі.

2 читець:

І в отому старому будинку,
Що й понині під замком стоїть,
Ти в незламну зросла Українку
І «пішла у мандрівку століть».

4 ведучий: Ольга Косач-Кривинюк, сестра Лесі, згадує: «Тьотя Саша, як приїхала до Луцька, почала вчити Лесю грати на фортепіано, на тому самому, «Лесиному», як воно завжди у нас звалося, бо мама купила його «для Лесі» ще 1876 року».

1 ведучий: Ця наука зробила відносини між ними ще ніжнішими, ще прихильнішими, бо Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-композиції.

2 ведучий: І Леся вважала, що з неї був би кращий музикант, ніж поет, коли б не лиха доля. Туберкульоз кісток руки позбавив дівчину змоги грати на фортепіано. Десь, затаївшись у куточку, коли грали інші, дитина ридала.

3 ведучий: Прощаючись з улюбленим музичним інструментом, написала вона задушевну елегію «До мого фортепіано». Розставання з фортепіано було цілою драмою для дитини такої вразливої душі, як Леся.

(Звучить «Місячна соната»).

Леся Українка

До мого фортепіано

Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго.. Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
Тож при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина постає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тобі, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло.
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

4 ведучий: Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання в село Колодяжне, що недалеко від Ковеля, куди перевели на роботу батька.

П. Гоць

Колодяжне

Колодяжне – казко Волині,
Колодяжне – квітко-село!
Осінні ключі журавлитні,
Чарівне весняне зело…
Село, де на кожному плесі –
Лілеї, як зорі ясні,
Де завжди світилися Лесі
Пророчі досвітні вогні.
Село, де хвилини роботи
Для Лесі, як рожі, цвіли.
Від болю, журби і скорботи
За обрії світлі вели.
Село, де вечірня година,
Як марево, ніжна була,
Де кожна стеблина й людина
Притулок в душі здобула.
Село з солов’єм на калині,
Село не лиш Лесі, як рай..
Колодяжне – казко Волині,
Коханий, улюблений край.

1 ведучий: Ось як Варвара Дмитрук запам’ятала приїзд Косачів до їхнього села: «Селом пішла чутка, що приїжджають пани. Це було в суботу, а в неділю зранку ми нетерпляче вибігали на шлях дивитися, чи не їдуть пани. Десь аж ополудні в село в’їхала одкрита парокінна коляска й попрямувала до садиби. Коли коляска спинилася, з неї зіскочили хлопчик і дівчинка, а слідом вийшли чоловік і одягнена в широку чорну сукню пані. Всі разом чемно поклонилися селянам, дали нам по цукерці. А панночка підійшла, простягнула руку: «Будьмо знайомі, я Леся». Таке було моє перше знайомство з Лесею, яке тривало потім без малого 15 років».

2 ведучий: перший літературний твір Лесі, вірш «Надія», був написаний, коли їй ішов лише 9-ий рік, а на 13-му році вона вже була авторкою перших публікацій, коли у Львівському часописі «Зоря» (1884 рік) з’явилися її чудові вірші «Сафо» і «Конвалія».

Леся Українка

Конвалія

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, -
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
Та ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.
Промовляла конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квітку зів’ялу
Кинула додолу.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

3 ведучий: Теми віршів – не випадкові: конвалія – найулюбленіша з квіток Лесі, а Сафо – її улюблена богиня кохання.

4 ведучий: Цього ж року юна літераторка Леся береться за переклади Гомерової «Іліади», а також творів Гоголя та Овідія. Дивовижно, неймовірно, але факт, аналогії якому світова література досі не знала: у 13-річному віці дитина перекладає Гомера з давньогрецької!!!

1 ведучий: Цього ж року мати підібрала своїй дочці псевдонім Леся Українка.

2 ведучий: Влітку 1884 року Леся з матір’ю, Михайликом та Ольгою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня).

3 ведучий: Ольга Косач-Кривинюк згадує: «Навколишня чарівна природа захоплювала сестру. Дрімучий ліс… Ночували ми в хатці селянина дядька Лева. З хати, у якої було три стіни, відкривався вид на озеро.

4 ведучий: Від дядька Лева почули ми багато- багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу лісову, водяну, польову…»

1 ведучий: І вже не спить розбурхана народною фантазією уява. Здається, що ось-ось із-за дерев вийде поважний Лісовик («бородище-помелище»), з гущавини вибіжить із чорними бровами і блискучими очима Перелесник та білявий синьоокий Той, що греблі рве, що з-поміж латаття винирнуть свавільна Русалка і Потерчата в біленьких сорочечках, а посеред озера Водяник - «древній сивий дід, довге волосся і довга сива борода всуміш із баговинням звисають аж до пояса».

Сценка «Фантазія»

Дійові особи:

(Леся і Михайлик на сіні. Притулилися одне до одного)

Леся: (таємниче)

Михасю, чуєш? Стогін з глибини,
Такий болючий, аж стає погано…

Автор:

Над озером світилися човни
Німотним голоребрям у світанок.
Шугав у корчомаччі злий вітрій,
Немов ловив бешкетних потерчаток.
Сестра із братом о такій порі
Шукали над Нечимним свій початок.

Михайлик:

То видається, Лесю… Кров гуде
І в мене зараз, бо якась тривога.

Леся:

О ні, Михасю! Див таких ніде
Не бачила ще й досі я , їй-богу!
Поглянь, он мавка у вінку з лілей,
А по той бік, де нелинь тугобровий,
Над вогнищем танцює дико лель.
І лісовик хмурніє од намови…

Михайлик:

Нема нічого, Лесю, то – мара,
То лиш уява в тебе так всипає.

Леся:

Уява, кажеш? Ліпшого добра
Не бачу, брате, в бідолашнім краї
Я світ собі придумала такий
На мить одну, хоча від нього лячно.
Не відаю, які мені вінки
Одягне доля, братику обачний,
Напевне, з терну? Що ж, я тут красу
Знайшла неждано…

Автор:

Замовк Михась,
В’язався в серці сум,
Бо пам’ятав журбу гірку людськую.

Михайлик:

О знаю, сестро, стогін взявся де…

Автор:

І то не казка, не уява Лесі –
То поневолена душа гряде,
То біль озвався на народнім плесі.

Михайлик:

Втомилася, може?

Леся:

Ні, Михасю, ні!
Я не здамся втомі…

Автор:

Все здавалося Лесі,
Що спіткає тут мавку..

Леся (вставши):

Скажи мені, лісе,
Мій любий пралісе,
Де Мавка ночує, як сонця нема?
Де ревний улесник
Живе Перелесник,
Коли все довкола обляже зима?
Скажи мені, луже,
Коханий мій друже,
В якому озерці Русалка живе?
В якому куточку
У сні-сповиточку
Мене та Русалка візьме за живе?
Скажи мені, поле,
Прадавній мій боле,
Хто в місячну нічку пшениченьку жне?
Хто сині волошки
Не любить хоч трошки?
Хто білі хмарини за обрій жене?
Не треба! Не треба!
То сила не з неба!
То чари моєї святої землі…
То шепіт в долині,
То казка Волині...

Автор:

Хвиля хвилю гойдала…
Зірка місяця прагла…
А вона до Михася: *(повертається на місце)*

Леся:

Чуєш плач потерчаток?
Бачиш, як із лепехи
Водяник он виходить?
Вслухайся, в житі сміються
Польовії русалки.

Михайлик:

Спи, сестричко, нікого
Тут немає насправді.
То ввижається тільки,
То мара якась ходить.

Автор:

Мавки немає? Що ви?!
Ходімте зі мною до лісу,
Що у краю озернім
Стелить казковий нашепт.
Вслухайтесь: легіт світання
Ніжить цілунками плеса:
«Гей, прокидайтесь, озера!»
В кронні дубовім очі
Спрагло відкрила легенда:
«Я до вас рвуся , люди!»
Гляньте: он став на галяві,
Стерши з чола росовицю
Гарний юнак.
Де ж Мавка?
Мавки немає?
Буде!
Вона до мрійливих приходить.

(Виходить Мавка. Леся і Михайлик здивовано спостерігають).

Мавка:

Я - Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала…
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Від серця до серця, від краю до краю
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я –
завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя -
На Волині.
Я знаю,
Що коси мої –
це берізки,
Я знаю, що очі – озера блакитні.
Я знаю,
Що серце моє – українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем
Вродливої долі.
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному
братньому колі
Дочка України – Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь,
Приїдьте, будь ласка.
Там ниви,
Озера,
Гаї солов’їні.
Якщо не забули ви,
що таке казка,
ЇЇ ви зустрінете в нас,
На Волині.

(Мавка ховається.

Михайлик і Леся засинають).

Автор:

Дядько Лев своїм вусом
Зачепивсь за тумани,
Витягає з криниці
Дрімотливе світання.
«Як там гості?» - згадалось. –
Тре’ послати Ярмила,
Хай на досвітку збудить
Молоду Косачівну.
Вчора дуже просила,
Щоб до озера вийти,
Коли сонце ще буде
За горою лежати!
«Гей, Ярмиле, вставай-но!
Розбуди панну Лесю,
Хай Нечимне побачить».
А Ярмило з сорочки
Витрушував сіно,
Мив у цебрику очі,
Бо ж мав гостю будити.
Перед самим світанням,
Мов з води споявився
Незнайомець білявий…

(Підходить до Лесі, торкається її плеча)

Леся (схоплюється):

Хто ви?

Ярмило:

Добрий ранок вам, панно!
Дядько Лев попросили,
Коби вас розбудити..

Леся:

Я не спала… Завдячна!

Автор:

Та не йшов він од неї
І здивовану гостю
Зігрівав голубінню…

Леся:

Я Ларисою звуся.

Ярмило:

Я-то Кубах…Ярмило.
А ви дивна, їй-богу!

Леся:

Ви сміливий, одначе!

Автор:

Він стояв перед нею
Босоногий цікавник,
У сорочці, що вишила
Хрестиком мати.

Ярмило:

Ви на озеро з нами,
Панно Лесю, збирались?
То ж ходім-но…

Автор:

Взяв за руку Ларису
(«Рішучий, дивись-но!»)
І повів на Нечимне,
На незнане ще плесо.
І Ярмило та Леся
Не спали до ранку.
В перших росах вмивались,
Разом сонце зустріли.
Здоганяли метеликів
На галявині.
Потім
Майстрував їй Ярмило
Голоснії сопілки.
Леся ніжні віночки
Із дзвіночків сплітала
Жартома величала
Перелесником хлопця.
Згубились дні. І Скулин їй,
Як біль солодкий в серце впав..
Прощались – і сховав туман
ЇЇ любові першу казку.

2 ведучий: Так у душі Лесі народжувалася «Лісова пісня». Але це буде пізніше… А зараз Леся «слухала весну»

Леся Українка

Стояла я і слухала весну

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

3 ведучий: Леся говорила: «Я вже давно не бачила справжньої весни, і мені здається, що так багато зозуль, як сей рік, ще ніколи не було. Через те я, хоч і не дуже часто, приходжу в оптимістичний настрій, і тоді мені життя кращим здається.

4 ведучий: Рідним краєм для поетеси була Вітчизна-Україна, але починалася вона з Волині.

(Звучить пісня «Донечка Волині»)

1 ведучий: Волинь, Волинське Полісся – осередок батьків у Колодяжному – рано стали для Лесі Українки «втраченим раєм», адже хвороба прирікала дівчину на вигнання в далекі, не раз зовсім чужі краї.

Леся Українка

Прощай, Волинь

Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок…
І мчить залізний велетень мене.
Передо мною килими чудові
Натура стеле – темнії луги,
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Снується краєвидів плетениця,
Розтопленим сріблом блищать річки, -
То ж матінка – натура чарівниця
Розмотує свої стобарвнії нитки.

2 ведучий: Такі прощальні ностальгійні співи бриніли в душі кожен раз, коли подавалась вона, як та пташка, у вирій, гнана осінніми дощами й колючими зимовими холодами.

3 ведучий: Все рідше з’являється Леся на Волині, вологий клімат загострює її недугу.

4 ведучий: Хронологія перебування Лесі Українки в Колодяжному охоплює 26 років – з 1882 – по 1907. Поетеса змушена виїжджати до Києва, Гадяча, Одеси, у Крим, до Варшави, Берліна, Петербурга, Риги, в Італію, у Швейцарію, на Кавказ і в Єгипет.

1 ведучий: «Моя адреса: Ковель Волинської губернії, с. Колодяжне».

2 ведучий: Так писала Леся своїм друзям. Тут, на Ковельському вокзалі, на волинську землю вперше ступила нога Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Оксани Стешенко, Людмили Старицької-Черняхівської, Івана Франка, Які приїздили до Косачів у Колодяжне.

1 читець:

Крізь царсько-цісарські заслони
Сюди вас, барде, що вело:
Станційні ковельські ослони?
Нужденне зболене село?

2 читець:

Чи, може, ця білява хата,
Що попід гаєм розцвіла,
По-панськи світла й не стріхата
Та по-мужичому мала.

1 читець:

Ачей, нема тут ні родини,
Ні гір, ні замку, ні ріки…
Для вас – бувалої людини,
Що додадуть іще струмки?

2 читець:

Чи, може, просто на природу
Ви так, знічев’я, забрели?

1 читець:

Довкола снить зелений супокій
Під чарами калинових елегій.
Лиш часом набіжить маленький легіт
І забринить на гілочці стрункій.

2 читець:

І вже у тиші вранішній лункій
Вчуваються неквапні кроки Лесі…
А над селом хмаринка, наче лебідь,
Купається у вишині стрімкій.

1 читець:

Та раптом - хвіртка рипнула чутливо,
І з братськими обіймами, - о диво! –
Назустріч Лесі йде Іван Франко!...

2 читець:

Куди й поділась тиша ідилічна!..
Завирувала буря полемічна
І понеслась, мов пісня, над ставком.

3 ведучий: Наприкінці 1907 року Леся Українка востаннє відвідує Колодяжне, щоб знову мандрувати Кримом.

4 ведучий: Але це тільки умовне прощання з Волинню, бо попереду 1911 рік, коли Леся Українка «просто затужила за волинськими лісами», коли проливні кавказькі дощі нагадали їй «найрідніший край», який для неї став колискою ї дав натхнення. І з душі рвалися слова:

1 ведучий: «Україно! Рідна моя Волинь! Туго моя нерозрадна. Обізвися, рідна! Я чую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, Нене? Це я, твоя дочка Леся. У найскрутніші хвилини… я кличу тебе… - і мені робиться легше.

2 ведучий: Я твоя, тобою народжена, твоїм молоком випоєна, твоїми піснями, твоїм словом невмирущим наснажена…

3 ведучий: Хочеш – пісню зложу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. І вложу в неї все, чим багаті мої серце і думка… І назву знаєш як? «Лісовою піснею…»

Інсценізація уривка

З «Лісової пісні»

(Виходить Лукаш. Він Мавки не бачить. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку).

Мавка: Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш:

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

Мавка:

Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш:

Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

Мавка: Я – Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї):

А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.

Мавка: А бачити хотів?

Лукаш:

Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
а чом же в тебе очі не зелені? *(Придивляється).*
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині… О! тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні,
чи, може, карі… Ти таки дивна!

Мавка (усміхаючись):

Чи гарна ж я тобі?

Лукаш (соромлячись):

Хіба я знаю?

Мавка (сміючись):

А хто ж те знає?

Лукаш (зовсім засоромлений):

Ет, таке питаєш!..

Мавка (щиро дивуючись):

Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

Лукаш:

А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка: Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш: Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка: Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш: А ти давно живеш на світі?

Мавка:

Справді, ніколи я не думала про те… (Задумується).
Мені здається, що жила я завжди…

Лукаш: І все була така, як от тепер?

Мавка: Здається, все така…

Лукаш:

А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка:

Маю. Є Лісовик, я зву його: «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню».

Лукаш: То хто ж він дід чи батько?

Мавка:

Я не знаю.
Хіба не все одно?

Лукаш (сміється):

Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка:

Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохом м’якеньким устелила
для мене ложе.

Лукаш:

Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?

Мавка: Нічого.

Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі –
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…

Лукаш: Як ти говориш…

Мавка: Чи тобі так добре?

(Лукаш потакує головою).

Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені…

(Лукаш грає веснянку).

Мавка:

Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!

(Чути голос зозулі, соловейка. Мавка, зачарована, починає плакати. Лукаш, побачивши те, перестає грати).

1 ведучий:

Мов дівчина в легкій хустині,
З доброзичливістю привіту,
Ходить слово твоє по Волині,
Ходить слово твоє по світу.

2 ведучий:

То наллється конвалій дзвоном,
То струною арфи озветься,
То сяйне виноградним гроном,
То зорею вночі всміхнеться.

3 ведучий:

Всім воно стає у пригоді,
Хто за друга тебе вважає,
Хто шукає щастя в народі,
Хто народу добра бажає.

4 ведучий:

З ним нам легше боротись, жити
І нове життя будувати…
Буде завжди воно служити
Всім, хто вміє тебе шанувати.

(Звучить пісня «Лесі Українці»)