Шлях до Тараса (Літературно - музична композиція)

Mar 21, 2016

Слово вчителя:

Я – українка. І мені здається, що для кожного з нас в Україні найдорожчим і найсвятішим є Тарас Шевченко. Це наше серце, наша душа, наша любов, наша совість.

Якби мене хтось запитав у мої сім років: «Хто такий Шевченко?», я б не вагаючись, відповіла: «Шевченко – це поет».

Якби мені поставили це питання повторно в мої вісімнадцять років, я б сказала: «Шевченко – мученик за народну справу».

А тепер на це запитання я відповідаю так: «Шевченко – це ціла історія, гордість українського народу, поет, який являє собою «державу в державі».

Від крові кров, від плоті плоть – народний. Чи то білявий хлопчик у науці в п’яного дяка, чи зухвалий підпасок біля попівських овець, чи кмітливий козачок на побігеньках у пана, чи вільний слухач Петербурзької Академії мистецтв, чи рядовий солдат у казахській пустелі, митець без права писати й малювати, чи знаний академік з гравюри, чи визнаний нацією співець – він через каземати, вигнання і тюрми проніс болючу пам’ять народу, історії.

Хто ти, Тарасе?.. Звідки?.. Якого ти кореня?.. Навіщо прийшов на нашу землю?..

На ці питання кожен з нас і буде сьогодні шукати відповіді. Бо в кожного свій шлях до Тараса.

(Демонструється фільм про Т. Г. Шевченка)

Ведучий:

Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами, Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами.

Ведуча:

В похилій хаті, край села, Над ставом чистим і прозорим, Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем.

Сценка 1

Дійові особи:

Мати
Маленький Тарасик.

(Мати сидить з Тарасиком. Хлопець пригорнувся до неї).

Тарасик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синочку, правда.

Тарасик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарасик: Бачив, матусю, бачив. (Замислено дивиться в небо). Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді зірочка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Тарасик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя зірочка світила найясніше.

Мати: (Ще дужче пригортає хлопчика). Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником – кріпаком. Сину мій, моя дитино!… Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш ти кусень хліба, свою господу, стріху над головою?..

Ведучий: Життя нашого поета дивне.

Ведуча: Слухаючи про нього, можна подумати, що це легенда.

Сценка 2

Дійові особи:

Маленький Тарасик
1й чумак
2й чумак

Ведуча: Передвечірній український степ. Ще хвилька – і яскраве сонце покотиться у прірву обрію. (Чути голос сопілки). Села не видно – степ. Здалека лине гра на сопілці, а зблизька срібні коники сюрчать. Заплутуючись у зеленій траві повільно бреде біленьке втомлене хлоп’я.

(З’являється малий Тарас. Повільно, втомлено бреде, озирається, приклавши долоню до очей, вдивляється вдалечінь. В той час звучать слова ведучого).

Ведучий:

Росте дитя, мов квітка на стерні, - Присушить сонце, вимочить негода Або, як нині, радісна пригода Застане в придорожнім бур'яні…

Тарасик: Отут переночую. (Сідає, згорнувшись калачиком, засинає).

(З’являються чумаки).

1-й чумак: Свят, свят! Ти хто? Людина чи мана?

Тарасик: А ви?

1–й чумак: Ти бач! Воно говорить…

Тарасик: Ви козаки?

2-й чумак: Ми чумаки. А он Чумацький Шлях. Там наша валка – і воли, і мажі.

1-й чумак: Куди мандруєш?

Тарасик: В Кирилівку.

2-й чумак: Сідай-бо з нами. Ніч-бо як із сажі.

1-й чумак: Якраз ми повз Кирилівку йдемо, а ти, козаче, в Моринці чвалаєш.

2-й чумак: Давай на віз. На возі доспимо. Ти сирота бездомний? Батька маєш?

Тарасик: Є батько, мати… Є сестра і брат… Є дід…

1-й чумак: Таке, мов одірвалось од гілляки…

2-й чумак: Ходім, Тарасе, мати там чекають.

1-й чумак: Та й батько, десь шукаючи упрів… Цікаво все ж- куди ото ти брів?

Тарасик: До тих стовпів, що небо підпирають!

Сценка 3

Дійові особи:

Мати
Батько
Сестра
Маленький Тарасик
1-й чумак
2–й чумак

Ведучий: Круглий місяць видерся на грушу – садки вишневі сріблом наливав. Лиш у дворі Григорія Шевченка під місяцем томився темний клопіт. Батько і мати зажурені. Сестра – заплакана.

(Стоять зажурені батько й мати. Поруч - стіл. На столі – вечеря. За столом сидить заплакана сестра, але не їсть).

Мати: То що, вечеряєм?

Батько: А як? Куди його таку вечерю?

Мати:

Чи не забилося в печеру, Чи де в чужий залізло мак – Надихалося та й заснуло?

Батько:

Оце з ним вічно щось не так!

Сестра:

Я обшукала всі кутки, Всі закамарки, бур'яниська – Дарма, нема ніде хлопчиська. Вже найприкріші дітлахи – А всі удома, всі – як діти… А лиш Тарас…

Батько (суворо): Бо тра глядіти!

Сестра: Та я ж гляділа…

(Звучить чумацька пісня: спочатку тихо, потім – голосніше).

Голос з-за куліс: Чумаки-и-и!..

Батько: Що це – хтось співає чи крик?

Сестра: То чумаки примандрували!

Мати: Немов би стали…

1-й чумак: Дай, Боже! Ось ваш мандрівник!

Сестра: Тарас? Тарасику!

Мати: Ну, є!

Сестра: Ой волоцюго, волоцюго…

2-й чумак: Ну що ж, давай прощайся з другом. Козак! А батько не поб’є? (стиха).

Батько: Спасибі вам.

1-й чумак: Нема за що. Прощавайте.

Мати: Лишенько моє!

Сестра: Це ж куди тебе носило, не спитавши, проти ночі?

Батько: Заступи, небесна сило, од такої поторочі.

Мати:

Катря плаче, і я плачу, А воно, як дим, пропало, А воно собі, ледаче, У світи помандрувало.

Тарасик:

Був я в полі на могилі Коло сонцевої хати. Бачив, як на небосхилі Укладалось сонце спати. Бачив я стовпи залізні – Ті, що небо підпирають. І наслухав тої пісні, Що архангели співають.

Мати:

Боже, синку, схаменися, То ж у полі – не в соборі. Хрестом Божим осінися – І лягаймо – ніч надворі.

(Сім’я лягає спати.

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати…»).

Сценка 4

Дійові особи:

Тарасик – пастух
Хлопчик
Козак

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село.

Тарасик: Я заночую отут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарасик: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний.

Тарасик: Вечеря?! (Замислено). Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… А тоді… тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече!.. Катерина вечерю подає, а мати на нас дивиться посміхається…

Хлопчик: Женімо,Тарасе, отару ! Поночіє!

Тарасик: Не пожену. Сьогодні заночую отут, під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

( Хлопчик виходить. Тарасик вмощується спати. Згодом перед ним з’являється козак).

Козак: Здоров був, хлопче!

Тарасик: А здорові, діду!

Козак: Ти хто такий, хлопче?

Тарасик: Я – Тарас, а по батькові Шевченком звуть.

Козак: А родина в тебе є?

Тарасик: Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати та сестри мої весь день Божий мусять працювати на панщині.

(Підкрутив дідуган сивий вус).

Козак: А де ж ти живеш, хлопче?

Тарасик: В тому селі, що там унизу, в Кирилівці, що належить панові Енгельгардтові.

Козак: То, значить, це твоя батьківщина?

Тарасик: Не тільки це село – моя батьківщина. Бо мої і всі лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами, і голосні його пороги. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна – прекрасна – вся моя!

(Поклав дід-козак Тарасові руку на плече).

Козак: Бачу, хлопче, що ти той, кого я давненько шукаю! Міцно заснула наша воля. От я і шукаю по всій землі хлопчини, що розбудить її. Ось тобі, дитино, золоте перо. Бо не шаблею, не гаківницею будеш давню славу, волю козацьку будити, а цим пером! Цим пером напишеш Євангеліє від Тараса.

(Хлопець пригортає золоте перо до грудей).

Тарасик: Я? Але ж я не апостол! Я кріпак! Я – сирота, козаче; в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? В тебе є Україна! В тебе є Бог!! У тебе є народ!!! Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля – твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї. Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо…

Ведучий: Виріс Тарас, пішов у світ і почав писати золотим пером вірші-пісні про давню славу. Почав малювати картини, що звеличували красу України.

Ведуча: Нелегким був його шлях, водила його доля і в холодний Петербург, і в Аральські пустелі, проте аж до смерті не покинув він свого золотого пера. І віршами своїми збудив давню волю України, збудив правду і славу козацьку, щоб гомоніла довіку!

Ведучий: Великий поет завжди був з народом і в найтяжчі часи допомагав, надихав на боротьбу, вселяв віру і надію в перемогу, кликав до боротьби.

Сценка 5

Дійові особи:

Шевченко - поет
Бандурист (старий дід)
Селянин (з косою)
Дівчина (з серпом)
Жінка (з граблями)

Дід-бандурист: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин:

Пани-кати… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!..

Дівчина:

А он розпинають вдову за подушне… А сина кують. Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію в військо оддають!

Жінка:

А онде під тином голодна дитина опухлеє мре, А мати пшеницю на панщині жне…

Дід-бандурист: Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?

Дівчина: Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Шевченко: (задумливо)

Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших…

Селянин: Ех, Тарасе, не доведуть до добра тебе такі вірші.

Шевченко: А що мені буде?

Селянин: У москалі оддадуть…

Шевченко: Нехай!

Ведучий:

Його не зломили ні тюрми, ні пута, В нім сила народу такого жила, Якого ні смерть, ані злоби отрута, Як правду велику, його не здала.

Ведуча:

Крізь пекло етапів, крізь муки заслання, Крізь ночі холодні і душі пусті Проніс він велику ідею братання, Життя і безсмертя віддавши меті!

Тарас Шевченко:

Питаєте, як жив я далі? Отримав десять років заслання!.. Не каявся, писав у казематах, Відрікся від щедрот і нагород. І не зважав на цензорів пихатих – Яка цензура викреслить народ? Я – Шевченко! Є пісня у серці моєму, Недоспівана пісня, Що ляже у інші серця, Що на гімн обернеться, Стане рядками в поемі, Що ніколи не згине, Ніколи не дійде кінця.

Ведучий:

І понині, коли у наш край Гість далекий часом завітає, - «Хто живий тут?» - юрбу запитає, Все принишкло, хоч тут умирай. 1. «Ми живі!» 2. Цілий вік, сотні літ проти хвилі несем його ім’я, 3. Проти вітру кидаєм насіння, 4. А під косу кидаємо цвіт… 5. І співаєм його «Заповіт» В поколіннях, в усіх поколіннях…

(Звучить «Заповіт»)

Сценка 6

Дійові особи:

Хлопчик-українець
Дівчинка-українка

Українець:

В дні перемог і в дні поразок, В щасливі дні і в дні сумні, Іду з дитинства до Тараса, Несу думки свої земні.

Українка:

Іду крізь свята і крізь будні, Крізь шум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє До тебе я, Тарасе, йду.

Українець:

Я не один іду до нього, Ідуть до нього тисячі: Неначе грішники до Бога Свої печалі несучи.

Українка:

І доки в римах «Заповіту» Вогонь поезії не згас, Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас!

(Сцена закривається)

Ведуча:

Не вмре повік твоє святе ім'я! Йому, як сонцю, вічно пломеніти!

Ведучий:

І буде пісня зроджена твоя, Мов океан розбурханий дзвеніти.

(Звучить пісня)

Ведуча: Шевченкове слово входить у наше єство змалку. Спочатку дитина торкається чистої і зворушливої краси рядків «Тече вода з-під явора», чарівної простоти, дивовижної гармонії вірша «Садок вишневий коло хати»…

Ведучий: ….А вже пізніше в юні серця западають слова із творів «Гайдамаки», «Сон», «Наймичка»…

Ведуча: Кобзар жив і житиме в людських серцях, бо, як писав Павло Тичина, «нам треба голосу Тараса».

(Сцена відкривається)

Дівчинка (маленька): Для мене Тарас Григорович починається зі світанку, з оцих слів:

… Світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає…

Я стою біля своєї хати і думаю: ось так – з Тарасових слів – і починається ранок України. Це і є Тарас Григорович. Саме він у цьому сонці, у цьому сході. … І оцей туман, який перекочується понад річкою, - це теж Шевченко, його раночок.

Сонце встало, і штанці в нього сповзли на саму землю. Воно відштовхнулося ніжками від землі і, підстрибнувши, почало рости. І він, Шевченко, підводиться, і ранок своєї поезії у долоньки кладе, піднімає до самого неба…

Дівчина (середнього віку): …Починається музика ранку, музика України… А сонечко, яке трохи уже підвелося, і ледь-ледь поясок із нього сповз, пішло по травах, почало цілувати водичку…

Хлопець (середнього віку): …І хвилька по хвильці пішла, переказала всім, що сходить Шевченкове сонце, що приходить Бог на Україну – такий світлий, такий чистий…

Дівчина (середнього віку): …А потім… сади рясні свої віти до землі нахилили, аж зомліли від краси, аж цвіт стогне… Це може тільки Шевченко так побачити:

Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину.

Хлопець *(середнього віку)**:

І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І, йдучи, співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались.

Хлопець (дорослий): Уся ця краса – це молитва. Все живе молиться, зустрічаючи новий день. Шевченко тут, він теж молиться, і він знає, що…

…У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш Бога принесла… Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пітая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о всеблагая!

Образ Матері для Тараса – триєдиний: це і мати, яка дала життя, і страдниця-мати Україна, і Божа Мати.

Хлопець (дорослий): Колись мене вразили його слова про те, що Україна забута Богом і людьми… І сьогодні можемо почути слова «забутий Богом край». Сам себе заспокоюю: якщо ми і забуті Богом і людьми, то не забуті Шевченком. Він завжди стояв на сторожі.

Воскресну я!.. Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, ницих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово…

Він завжди пророчив, передбачав, заходив у хату із кобзою і співав словами старих кобзарів. Він підхоплював їхні мелодії, записував їх, і легенди перетворював на прекрасну поезію.

Дівчина (доросла): А мені найбільше подобається його розмова з зорею. Це ж зрозуміло – з тою зорею, яка віщувала народження Сина Божого, і цієї зорі міг досягнути тільки Шевченко. І тільки він міг з нею говорити:

(Звучить вірш або виконується пісня)

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає… А про людей… Та нехай їм. Я їх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу А ти завтра тихесенько Богові розкажеш.

Шевченко багато розказав зорі. А вона мала це передати майбутнім поколінням. І ще багато людей народиться, щоб послухати Шевченкову зорю.

Дівчина (доросла): Шевченко – диригент дня… і… диригент душі. І ось день поступово переходить у вечір… І коли все затихає, сходить Шевченкова зоря…

(звучить вірш або виконується пісня)

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишням гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає, Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тільки дівчата Та соловейко не затих.

Хрущі гудуть, соловейко щебече, дівчата співають…Тобто ніхто і ніщо ще не спить. Тільки не можна в такий вечір голосно говорити, бо на сторожі тиші поставив Шевченко зорю.

1 читець:

Єсть безсмертна зоря, і слова єсть пророчі, Їх не спалить вогонь, не зігне бурелом. Супроводять мене скрізь Шевченкові очі, Що палають, як цвіт. під високим чолом.

2 читець:

Вони кличуть людей стати гордо на чати, Рідну землю і рід берегти від іржі. І за правду святу невідступно стояти, Подолавши і ляк, і сумні міражі.

3 читець:

Дивовижне якесь в них незгасне сіяння, Вони кажуть, щоб вчитись і в дії рости. Очі кличуть людей до братерства, єднання, До любові, до віри і доброти.

4 читець:

І зневіри летять в чорне прірвисько ночі, І снагується словом тяжіння земне. Відчуваю повсюди Шевченкові очі, Що – як совість людська – сповідають мене.

(Звучить пісня «На роковини Шевченка»)