Він ясним променем зійшов в твоєму небі, Україно! (Літературно-мистецька композиція)
Обладнання: портрет В. Івасюка; дві троянди, перевиті чорною стрічкою; мольберт із намальованою скрипкою; слова «Це нічого, що я згораю, лиш би пісня моя жила»
Учитель: В усі часи люди прагнули збагнути вічне і скороминуче, близьке і недосяжне. Думки проростали словами, колосилися на безмежних полях мрій і роздумів. Із запитань народжувалися відповіді, щоб дати життя новим запитанням.
Проте серед людей були такі, що мали відповіді і вміли поставити запитання. Вони були світочами свого народу, за ними впізнавали націю, вони ставали ознакою своєї епохи.
Сьогодні ми заново відкриваємо Володимира Івасюка – композитора, поета, художника, менестреля. Сьогодні йому було б уже за 60. Лише 30 з них він ішов земним шляхом…
(Звучить мелодія)
Читець:
Голос:
Читець:
Ведуча: Якийсь теплий спокій тут, ніби відчуваєш присутність часу. І мимоволі замислюєшся над святими таємницями нашого буття.
Ведучий: Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в мальовничому буковинському краї у родині вчителів-філологів Михайла та Софії Івасюків. Михайло Івасюк у роки війни перебував у концтаборі на Печорі, а Софія Корякіна працювала в колгоспі. Їхні дороги перетнулися на Кіцманщині.
Ведуча: Коли Володя народився, йому, як і всім іншим немовлятам, закапали очі ліками. Раптом дитина зайшлася плачем, а по її щоках потекли чорні сльози.
Ведучий: Виявилося, що медсестра переплутала розчин. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс: встигла стулити повіки, тож обпекло тільки обличчя.
Ведуча: Батько вночі повіз сина до Чернівців, там надали професійну допомогу і сказали, що дитина народилася в сорочці, бо інакше Володя міг би стати «сліпим музикантом» чи українським Бетховеном.
Ведучий: Щоправда, нянька, яка з’явилася в будинку Івасюків з його двомісячного віку і яка виховала потім сестер, вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.
Ведуча: Але щедрість землі увійшла в душу дитини. Блакитне небо оселилося в його очах. Музика зеленого краю лагідно торкнулася поетичного серця хлопця й залишилася з ним назавжди.
Читець:
Ведучий: Сімейна педагогіка молодої родини будувалася на прагненні дати дітям освіту, навчити чесно працювати, гідно жити у світі. А ще були казки, пісні, легенди бабусі Олександри, мудрі оповідки няні Мілі – Магдалини Колотилюк, таємничий світ дядька Дмитра.
Ведуча: Все це пізніше заіскриться водограєм пісень, чистим вогнем любові. А поки що – перші дитячі враження про світ, про мальовничі Карпати, перші маленькі перемоги, турботливі очі матусі й вишукані татові вірші.
Читець:
Читець:
(Звучить пісня).
Ведучий: Ще з дитинства Володимир виявляв неабиякі здібності до музики. І це не дивно, бо батько мав гарний голос і брав сина на репетиції учительського хору.
Ведуча: Вже тоді рідним стало зрозуміло – хлопчик буде співати. Згодом п’ятирічний Володя починає старанно вчитися гри на скрипці, а вже через 2 роки його ім’я з’являється у пресі.
Ведучий: Володимира запрошували грати на місцевих концертах та вечорах художньої самодіяльності. За талант отримав від земляків подарунок – німецьку скрипку з поміткою «Від Страдіварі», яку полюбив з першого дотику.
Ведуча: Батько ж, не пошкодувавши гонорару за роман «Червоні троянди», купив синові старий австрійський рояль.
Ведучий: Спливали за водою весни. Закінчивши музичну семирічку, Володя вступив до Київської середньої музичної школи ім. Миколи Лисенка, але через хворобу змушений був кинути навчання.
Ведуча: П’ятнадцятирічним Володимир Івасюк створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» - один із перших молодіжних колективів України. Його учасники виконували переважно пісні Мирослава Скорика та самого Володимира Івасюка.
Ведучий: Колектив був настільки популярним, що скоро став переможцем обласного конкурсу.
Читець:
Ведуча: У середній школі Володя був претендентом на Золоту медаль. Якось, гуляючи з однокласниками в кіцманському парку, друзі вирішили «приміряти» картуза гіпсовому Леніну. Задум удався, але при знятті злощасної шапки вождь падає і розбивається на друзки.
Ведучий: Відкривається «Справа Володимира Івасюка», шлейф якої тягнеться за ним усе його коротке життя. Питання стояло про виключення юнака з комсомолу, зі школи, про позбавлення атестата…
Ведуча: Принижений, острижений наголо, хлопець з пальцями віртуоза, душею поета й очима генія 15 діб на очах у безлічі людей перекопував міські клумби…
Ведучий: Батьки зробили все, аби син отримав атестат. Володя успішно вступає до Чернівецького медінституту. Однак хтось повідомив про сумнозвісну справу – і при всіх зачитується наказ про його виключення.
Браво, владо!
Браво, заздрісники!
Читці:
1.
2.
3.
Ведуча: Після виключення з медінституту він змушений був працювати слюсарем на заводі «Легмаш».
Ведучий: Тут доля посміхається йому й посилає шанс виявити себе. У профспілці дізнаються про музичні здібності Івасюка й доручають створити заводський хор і керувати ним. Майже на всіх виступах ансамблю Володі акомпанує сестра Галина.
Ведуча: На хвилі натхнення Івасюк, ризикуючи, все ж надсилає під псевдонімом Весняний на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки»…
Ведучий: …і виборює першу премію, досягає першого значного успіху. І завжди поруч з ним пісня.
Читець:
(Звучить пісня «Червона рута»).
Ведуча: І до цього часу в Карпатах побутує легенда про диво-квітку – червону руту. Квітку ніжну, чарівну, що росте високо в горах і цвіте жовтим суцвіттям.
Ведучий: І тільки раз у десятиліття спалахує вона червоно. Кажуть, хто віднайде той дивоцвіт червоний, той причарує людське серце навіки.
Читець:
Ведуча: Володимир Івасюк ще з дитинства захоплювався українським фольклором. Одного разу в «Коломийках», укладених В. Гнатюком, молодий композитор знайшов «Червону рутоньку».
Ведучий: І з того часу він починає шукати свою червону руту, мандруючи стежками Карпат, підкорює Ельбрус, збирає і записує легенди.
Читець:
Ведуча: Володимир Івасюк – рідкісний унікальний талант. Його творчий доробок становлять 106 оригінальних пісень, понад півсотні обробок народних пісень, балади, романси.
Ведучий: І все це було створено за 15 років! Яка натхненна праця! А ще він - професійний медик і скрипаль, чудово грає на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконує свої пісні, неординарний живописець.
Ведуча: Проте справжнім святом Івасюкової музики стали 1971 та 1972 роки: його пісні «Червона рута» та «Водограй» (2 роки поспіль!) ставали переможницями Всесоюзного телевізійного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!»
Ведучий: А коли його концерт показали по Центральному (Московському) телебаченню, одразу ж пісні молодого композитора ставали сенсацією.
Ведуча: Так Володимир Івасюк опинився серед тих небагатьох, що здійняли пісенне небо над нами, змусили нас прислухатися до неповторної рідної пісні.
Ведучий: Івасюк разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком відкрили нову сторінку нашої пісенної творчості, увібравши народні інтонації, дали пісні ширші і дружніші крила.
Ведуча: Музику Володимир писав у кращих традиціях рідного народу, але цікаво, що він майже нічого не запозичував, просто проникав у багату стихію мотивів.
Ведучий: Барвистий зміст пісень – це стиль Івасюка. «Народна пісня – це скарбниця, у якій зберігається душа українського народу», - зазначав композитор.
Ведуча: У Львові Володимирові жилося нелегко: занадто багато знайшлося заздрісників.
Ведучий: Проте він працює багато, уперто і наполегливо. Записує на українському радіо твір «Я піду в далекі гори»…
Ведуча: Пісня одразу ж припала до душі слухачам, А це знову – перемога – його пісню слухав і співав увесь український народ.
Ведучий: Народжувалися нові пісні Івасюка: «Балада про дві скрипки», «Пісня буде поміж нас», «Стожари», «Два перстені», «Мальви», «Лиш раз цвіте любов», «Жовтий лист», «Водограй»…
Ведуча: Вони, немов птахи, що, відчувши силу крил, знімалися з гнізда й летіли у світ.
Читець:
Ведучий: Несподівані і незрозумілі речі почали творитися навколо Івасюка в Хмельницькому, куди він прибув як член журі конкурсу комсомольської пісні. Розповідали, що композитора «діставали» дзвінки з погрозами, щоб він відмовився писати кантату «Чуття єдиної родини» ( за віршами М. Рильського). Твір зник разом зі смертю Івасюка.
Ведуча: Інші розповідали, що Володимира залякували, щоб відмовився писати музику до російськомовних текстів. Треті нібито вимагали, погрожуючи, поділитися гонорарами… Річ у тому, що в Канаді та США вийшло кілька дисків із записами пісень буковинського митця.
Ведучий: А Володимир Івасюк упевнено іде до своєї мети. Написав музику до фільму за романом Олеся Гончара «Прапороносці». Прем’єра мала шалений успіх.
Ведуча: Мов гриби після дощу, з’являються нові й нові «друзі» у Володимира. А до цього в нього було не так багато справжніх друзів.
Ведучий: Труднощі загартовують, і навіть маленькі життєві радощі приносять велику втіху. Було б бажання радіти сонцю і життю. А у Володимира воно було.
Ведуча: Кохання… Це світле почуття не обминуло Івасюка – вродливого голубоокого хлопця.
Ведучий: Коли писав пісню «Мила моя», зізнався:
Голос із-за куліс: «Ця пісня була написана під впливом якогось образу. Під час запису я почав усвідомлювати, що той далекий туман набуває конкретної форми й перетворюється на тебе, Ніно. Я зрозумів, що ця пісня написана під твоїм впливом і по праву має бути твоєю».
Ведуча: Альбом Івасюк подарував асистентці звукорежисера Чернівецького телебачення Ніні Щербаковій. Ветерани телебачення стверджують, що слова «перша скрипка – біла лебідка» також присвячені Ніні.
Ведучий: Володимир був у неї закоханий і не ховався зі своїми почуттями, а вилив їх у чудову пісню, яку ми любимо й сьогодні.
Ведуча: Коли Івасюка навертало на лірику, спогадував люб’язно про Марію Соколовську, яка вчилася з ним У Чернівецькому медичному інституті.
Ведучий: А «Пісня буде поміж нас» присвячена відомій письменниці Галині Тарасюк.
Ведуча: Була в Івасюка й особиста драма. Тетяна Жукова – останнє кохання композитора. Друзі Володі Жукову чогось не любили.
Ведучий: А батьки вважають, що Тетяна якимось чином причетна до загибелі їхнього сина. Після трагічної загибелі Івасюка слід її загубився.
Ведуча: Говорити про творчість Володимира Івасюка і не згадати про Софію Ротару – це все одно, що бачити птаха в польоті з одним крилом.
Ведучий: Це була дивовижна, платонічна любов, де переплелися шляхи двох великих талантів. Софія Ротару відчувала дух його пісень – вона ж теж буковинка.
Ведуча: А він їй своїм душевним рушничком вистелив дорогу у широкі пісенні світи.
Персонажі: Володимир Івасюк, Софія Ротару.
Ведуча: Був травень. Українська земля, умита теплим весняним дощем, одягла свої найновіші і найрозкішніші шати. Сонце золотило ясну голубінь неба і щедро обдаровувало барвисті квіти.
Ведучий: Несподівано прийшла страшна біда – вона завжди приходить несподівано. Україну й увесь світ облетіла чорна звістка, що пекучим болем розривала груди, - не стало молодого й талановитого поета і композитора Володимира Івасюка.
Ведуча: І почорніло українське небо, замовкли сині Карпати, сумом оповилися смерекові ліси, сутінки вкрили гірські стежини, зів’яла на високій полонині червона рута…
Ведучий: …навіки замовкла співуча струна Генія – і заридала Україна…
Читець:
Ведуча: Несподівана смерть Володимира Івасюка – то суцільна загадка. Теплого й сонячного квітневого дня 1979-го він пішов з дому й не повернувся…
Ведучий: …І лише через місяць серед травневого розмаю в Броховецькому лісі на околиці Львова на дереві знайшли його понівечене тіло. У нього були виколоті очі, на руках – поламані пальці, на тілі рани, а в ранах – запхані гіллячки калини…
Ведуча: 22 травня – переповнений скорботою день, коли Україна проводжала у вічність свого вірного сина.
Читець 1:
Читець 2:
Читець 1:
Батько:
Ведучий:
Мати:
Ведуча:
Мати: - Синоньку, кровинко, я молюсь за тебе…
Ведучий:
Мати:
Ведуча:
Читець 2: …
Читець 1:
Читець 2:
Читець 1:
Читець 2:
Читець 1:
Голос Івасюка (із-за куліс):
Читець 3:
Читець 4:
Читець 3: Ця звістка, мов страшний, тривожний дзвін!..
Читець 4:
Читець 3:
Читець 4:
Читець 3:
Читець 4:
Ведучий:
… Кровоточитиме цвітом мальв, які щедро цвітуть під українськими оселями і наводять спомин про Володимира Івасюка, який рано пішов у безсмертя і посмертно носить почесне високе звання Героя України.
Ведуча: І зараз, як і 33 роки тому, глибоким сумом оповитий Брюховецький ліс, гіркими сльозами плаче українське небо, голосно бамкають кіцманські дзвони. Вони, як і більшість його пісень, сповіщають, що Володимир Івасюк живий, що він завжди йтиме по землі із сонцем у душі, а в долонях нестиме пелюстки троянд своїх пісень, які упали в наші серця навічно.
Читець 1: Ти нині іменинник в нас, Володю,
Читець2: Та тільки, знаєш, радості нема,
Читець3: Бо іменини, брате, ці - без тебе,
Читець 4: І за вікном зима, й в душі – зима,
Читець 1: Від снігу, ніби світло, та – морозить,
Читець2: І холод повнить всі душі щілини
Читець3: Ми тут - без тебе, ти десь там – без нас,
Читець 4: Гіркі такі, печальні іменини…
Читець 1:
Читець2:
Читець3:
Читець 4:
Читець 1: Ми – отакі – невдячні і непутні,
Читець 2: Прости, Володю, рідний, - слів бракує…
Читець 3: Спасибі за пісні, за те, що був із нами,
Читець 4: Спізнилися, прости…А чи ж почуєш?..
(Звучить пісня).