Україно, Україно! Оце твої діти, твої квіти молодії… (Літературно – музична композиція)
Ведуча: Споконвіків наша рідна українська земля славилася талантами. Та не завжди доля талановитої людини – поета, борця, патріота - була щасливою.
Ведучий:
Сценка №1
Дійові особи:
- Тарасик (малий)
- Козак
- Тарас Шевченко (дорослий)
Тарасик: - Сьогодні заночую отут, під зорями в полі. Може хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
( Вийшов козак, став перед Тарасиком ).
Козак: - Здоров був, хлопче!
Тарасик: - А здорові, діду!
Козак:- Ти хто такий, хлопче?
Тарасик:- Я – Тарас, а по батькові Шевченком звуть.
Козак: - А родина в тебе є?
Тарасик: - Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати та сестри мої весь день Божий мусять працювати на панщині.
(Сумно похитав головою дід, а Тарасикові немов чогось соромно стало. І він продовжує).
- Та знаю я від діда Івана, що не завжди мій рід був у неволі. Знаю, що колись мої предки, славні козаки, у саму Візантію в походи ходили, бідних бранців християнських із бусурманської неволі визволяли. Знаю, що перед козаками тремтіли самі королі у Варшаві та цар у Москві. Славний був колись козачий рід!
(Підкрутив дідуган сивий вус)
Козак: - А де ж ти живеш, хлопче?
Тарасик: - В тому селі, що там унизу, в Кирилівці, що належить панові Енгельгардтові.
Козак: - То, значить, це твоя батьківщина?
Тарасик: - Не тільки це село – моя батьківщина. Бо мої і всі лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами, і голосні його пороги. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна – прекрасна – вся моя!
Козак: - Вся, кажеш?
Тарасик: - Вся, бо всю її люблю. А коли пісню давню, думу козацьку заспіваю, здається мені, що і цілий світ мій! А як виросту, буду вірші-пісні писати про давню славу, про волю козацьку. Буду картини малювати, змалюю всю красу України, щоб усі знали, що кращої за неї немає в усьому світі.
(Поклав дід-козак Тарасові руку на плече).
Козак: - Бачу, хлопче, що ти той, кого я давненько шукаю! Міцно заснула наша воля. От я і шукаю по всій землі хлопчини, що розбудить її. Ось тобі, дитино, золоте перо. Бо не шаблею, не гаківницею будеш давню славу, волю козацьку будити, а цим пером!
(Хлопець пригортає золоте перо до грудей).
Ведучий: Виріс Тарас, пішов у світ і почав писати золотим пером вірші-пісні про давню славу. Почав малювати картини, що звеличували красу України.
Нелегким був його шлях, водила його доля і в холодний Петербург, і в Аральські пустелі, проте аж до смерті не покинув він свого золотого пера. І віршами своїми збудив давню волю України, збудив правду і славу козацьку, щоб гомоніла довіку!
Ведуча:
Тарас Шевченко:
Ведуча:
Ведучий: Леся Українка… І хоч вона з’явилася на світ через 10 років після смерті Шевченка, ці два імені – Тарас Шевченко і Леся Українка – стоятимуть завжди поруч.
Сценка №2
Дійові особи:
-
1. Леся Українка (дитина)
-
Олена Пчілка (мама)
-
Леся Українка (доросла)
Леся Українка:
Леся (крізь сльози): - Мамусю, нащо вони забрали наші книжки? Що я тепер читатиму? Що їм у нас треба? Чому отой гладкий казав тобі: «Нє полєгчаєт вашему мужу»? І що таке полі… політичний в’язень?
Мама: - Спи, Лесю, вже пізно, всі дітки сплять.
Леся:- Мамусю, а чого ти плакала? Що за листа ти одержала?
Мама:- З Петербурга. Тіточку Олену… арештували… Вона тепер у тюрмі.
Леся:- Мені страшно, мамочко… А що, якщо її закатують?.. Не вернеться тіточка.
Мама: - Вгамуйся, доню. Все з’ясується, і тіточка прийде жива-здорова… Спи…
Леся:
Леся Українка: Любий мій народе!
Ніде я так не відчувала, як тяжко носити кайдани, як дуже ярмо намулило мені шию, як тут, у Відні. Мені не раз видається, що на руках і на шиї видно у мене червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні. Як прийду знов на Україну, то, певне, мене цей біль ще більше дійматиме, і страчу я останній спокій; та дарма. Я о тім не журюся. Не про спокій нам треба дбати!
Ведуча:
Таким було Бажання Олени Теліги – української поетеси, справжньої патріотки, мужньої молодої жінки, члена ОУН, яку 21 лютого 1942 року фашисти розстріляли в Бабиному Яру. Один з катів згадував, що «не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця молода гарна жінка».
Сценка №3
Дійові особи:
-
Олена Теліга
-
Фашист (націлив на неї автомат)
Ведучий:
Сценка №4
Дійові особи:
-
Василь Стус
-
Долматов ( начальник тюрми)
-
Дружина з дитиною на руках
-
Мати
Ведуча:
Мати:
Ведучий:
Дружина:
Ведучий: Василь Стус, перебуваючи в ув’язненні, постійно відчував на собі око наглядача. Десятки й десятки листів просто зникали. Йому оголосили заборону писати українською, висилати у віршах свої вірші й переклади. Щось схоже на Шевченкове «ни писать, ни рисовать».
Ведуча:
Стус: - Ви вже півроку не пропускаєте жодного листа!
Долматов: - Нє пішитє националізма і будєм пропускать.
Стус: - Я не пишу ніякої неправди!
Долматов: - Ви очєнь харашо знаєте, что можно пісать, а чєво нельзя.
Стус: - Та я вже й так вихолостив листи до повної порожнечі. Скільки часу я не маю звістки від сім’ї: не знаю, як там старенька мати, як дружина з сином Дмитриком…
Долматов: - Но і то, что осталось у ваших пісьмах, - националізм.
Стус: - Для вас націоналізм у самій уже українській мові.
Долматов: - Пишитє по-рускі.
Стус: - І тоді будете пропускати?
Долматов: - Будєм пропускать…
Стус:
Ведучий: За те, що він вірно любив Україну, отримав вирок – табір суворого режиму на 5 років і заслання на 3 роки. Після ув’язнення в Мордовії і Колимського заслання Стус повернувся до Києва. Через вісім місяців – новий арешт і засудження на 15 років. У спецтаборі для політв’язнів на Уралі Василь Стус і помер.
Мати:
Голос Василя Стуса:
Мати:
Ведучий:
Ведуча:
Ведучий:
Ведуча:
( Звучить пісня «Боже, великий, єдиний» ).
Ведучий: