Хато моя, рідна хато! (Літературно-музична композиція)
Mar 20, 2016
Дівчина. Старенька похилена хата стояла, обпершись на високого
ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на дах, вальсуючи в
осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно,
добрі часи.., веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка,
ніжні весни. А ще – сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами,
Різдвяну зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі.
Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та
хата занадто сумна та неприступна.
Хлопець.
Ще тихенько місяць сипле зорі в м'яти,
Ще на чорнобривцях перлами роса,
Та мов ніж у серце: «Продається хата!»
Й не розчув відлуння: «Хата… чи душа?»
…І завмер на місці, й нічого сказати.
Як же можна все так перекреслить вмить?
Тут когось на світ цей народила мати,
Тільки чом же серце в «когось» не болить?!
Зойкнула тужливо хвірточка старенька,
Обізвавсь колодязь скрипом журавля.
І верба плакуча, мов літами ненька,
над густим барвінком смуток розганя.
…І спливла тривога давня в сьогодення
І пекучим болем душу пройняла.
Дівчина. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не
привітала. Видно, образилась… Тільки з докором спідлоба глянула на
мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. торкнулася дверей –
вони не дуже гостинно відчинилися… Переступила поріг. Тіні злякалися
мене і швидко розбіглися по кутках… І тільки святі з почорнілих
образів дивилися на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже
давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю
та переживаннями.
Хата посвітлішала і, здається, зраділа появі людини.
- Заходьте всі, покликала руками.
Я вас чекала, стільки літ чекала!
І зацвіла рясними рушниками,
І сивим смутком тихо привітала.
- Чому не йшли, пташата, не летіли,
Де вирій вас тримав, що не вертали?
…В куточку піч замріяна біліла,
Палкий вогонь у серці заховала.
Дубовий мисник, горщик полив'яний,
На скриню миска дивиться щербата…
Десь півсела одним борщем духмяним
Нагодувала за столом у хаті.
Вода на лаві у відрі правічні –
Стомилась кружка черпати ту воду,
Що тепла, хоч з крижинками, у січні,
А червню подарує прохолоду.
Чубатий кужіль з веретеном – дивом
На лаві дума свою білу думу:
«Коли ж на мені просто і красиво
Зів'ється з безконеччя нитка суму»?
…Тут сорочки на свято і на будень
Із полотна, що вибілило сонце,
І соняшники, й мальви – добрі люди –
На тин зіпершись, зорять у віконце…
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало в грудях. Я
хвилювалась, як мала дитина. Пригадала бабусю… Вже немає моєї бабусі.
Рідної, близької, мудрої людини, яка дбала про мене все своє життя.
Бабуся.
Хто в весняну землю завтра вкине зерня,
Як нема для кого, як нема села?
«Продається хата»… Все здається просто…
…Ви чиї, згадайте, доньки і сини,
Скільки ви стоптали тих стежок від хати,
Скільки вас лелека виглядав з гнізда,
Скільки вчив вас батько навесні орати,
Й як чекала мати вашого листа?!
А тепер забулась ця земля родима
Й батькова колиска в спомин не верта?!
Дівчина. Сльози котилися по моєму обличчю. Я просила пробачення…
Пробач мені, хато… За те, що покинула тебе, що живу тепер іншим
життям, що навідуюся дуже рідко, що не чути у тобі веселого дитячого
сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша і наймиліша! Бо
тут живе найкраща частинка мого життя – дитинство.
Бабуся.
Зупиніться ж, прошу, ще не все прожито.
Ще до вас голосить із колін село,
Ще земля дарує вам пшеницю й жито,
Значить, ще не все в нас прахом попливло.
Значить, буде свято, значить, святу бути.
Значить, буде пісня, мов вода з весла!
Лиш не дайте рідне ви село забути, -
Не прожить вам в місті, люди, без села!..
Хлопець.
Без калини й м'яти, без барвінку в літі,
Без садів вишневих й пісні солов'я…
Як немає плоду на землі без цвіту,
Так нема Вкраїни, браття, без села.
(Звучить пісня «Хато моя, біла хато»)
О. Недовіс
Продається хата
Ще тихенько місяць сипле зорі в м'яти,
Ще на чорнобривцях перлами роса,
Та мов ніж у серце:»Продається хата».
Й не розчув відлуння: «Хата чи душа?»
І завмер на місці, й нічого сказати.
Як же можна все так перекреслить вмить?
Тут когось на світ цей народила мати,
Тільки чом же серце в «когось» не болить?
Зойкнула тужливо хвірточка старенька,
Обізвавсь колодязь скрипом журавля.
І верба плакуча, мов літами ненька,
Над густим барвінком смуток розганя.
І спливла тривога давня в сьогодення
І пекучим болем душу пройняла:
«Хто в весняну землю завтра вкине зерня,
Як нема для кого, як нема села?»
«Продається хата»…
Все, здається, просто…
Просто, якщо «хата», гірше, як «хати».
Гірше, якщо стелить жовтим падолистом
Й замітає осінь пусткою двори.
Де ж ви загубились, лицарі державні?
Чом криниці ваші вкрили бур'яни?
Чом забулись вами наші ниви славні?
Ви чиї, згадайте, доньки і сини?!
Скільки ви стоптали тих стежок від хати?
Скільки вас лелека виглядав з гнізда?
Скільки вчив вас батько навесні орати,
Й як чекала мати вашого листа?!
А тепер забулась ця земля родима
Й батькова колиска в спомин не верта…
І зоріє хата вікнами-очима,
І у землю тихо в самоті вроста.
І кому співають солов'ї у вечір?!
Більшає лиш цвинтар, і не стало свят,
Бо в пусті хатини крилонька лелечі
Вже нести не будуть голосних малят.
Зупиніться ж, прошу, ще не все прожито.
Ще до вас голосить із колін село,
Ще земля дарує вам пшеницю й жито,
Значить, ще не все в нас прахом попливло.
Значить, буде свято,
Значить, святу бути.
Значить, буде пісня, мов вода з весла.
Лиш не дайте рідне ви село забути, -
Не прожить вам, люди, в місті без села!
Без калини й м'яти,
Без барвінку в літі,
Без садів вишневих й пісні солов'я.
Як немає плоду на землі без цвіту,
Так нема Вкраїни, браття, без села!
Голос з-за куліс:
Зійшов намул з джерел, що обміліли,
Ми в землю проростаємо цупкіше.
Та щось приємно в серці заболіло,
Від щастя, що і ширше є, і глибше.
За вашу хату вдячні ми вам щемко,
За пісню і стола просту гостину…
І усміхнеться з рушника Шевченко,
І привіта кохану Україну.
